Софія Парфанович - Загоріла полонина

стається молодою, веселою річкою. Оце ліворуч від вершка, що на ньому випливає з Дністрової криниці маленька смужечка води, і є Мадарашів. Через нього в’ється стежечка, гадючкою повзе полями, а потім лісом і перекидається через плаский, заораний вершок на другий бік пасма. Праворуч від неї дерев’яна вежа, що позначує найвищу точку пасма. То по цей бік пасма у поперечній долині потока потягся Розлуч двома рядами хат. А вже по той бік світу божого видно, світу! Оце гори лягли поздовжними пасмами, рівнобіжними до нашого ділу, а за кожним пасмом подовгуваста простора долина. Там і села, там і містечка, Сянки й Соколіки ліворуч, а потім селами, полями аж у Лімну і в Устріки. Станьте на вершку та й дивіться на полуднє, то то світа ввидите, світа! А ще якби шкла мав — до Турки на ринок видно, та й до Лімної на торговицю. А до одного міста і до другого добрий день би йти треба. Авже що гір, що вершків! Аж там до полонин, що ними біжить границя нашої Галичини, вже чи з Венґрами, чи як тепер з Чехами — хоч то всьо наш бойківський світок, чи він перед горами чи за ними.

— І такой має бити́ єден край, бо єден нарід на нім жиє. Ті з-за полонин носят такі самі сіраки і ходаки, як ми, і мову мают таку саму. Іно що слова мают дащо інакші. Але і в нас що село, то інакших слів має кілька. Ви дивітся: таке малейке слівце як бити́. У нас кажут бити́, у Вовчому бути, а попід границі, то майже виходить бо́ти, хоч не цівком. У Пецареві кажуть полика, в нас: нич, а ще в Волосянці: никус. Що село, то звичай, то мова.

— Отже за горами нарід богатіший, хоч бідаків між нами нигди не бракує. Але що до дороги, то била то файна й широка дорога, не така, як тепер. То, било, восько нев йде, в золоті роги трубит, упряж на конях уся золота. З лісів звір втікат та людське іміння на полонині ся пудит. Бо вже дуже в давну давнину маржина в полонинах ся пасла. Файна, велика, тлуста. Тими дорогами гнали маргу на вершки, тими дорогами й на великі ярмарки гнали та й ішли. Отже вона ся називала Руський Путь. Нині тілько вершок зістався по ній, такой називатся Руський Путь. Там де Пикуй і Старостина, право меджи ними. Гордий бив нарід і смілий, але що з того: як го пани в панщину взяли, гет змиршавів. То єден був ратунок у лісах. Било́ куда втікати, а лісами й на Венґри й аж до самого моря. З тих часів аж до нас дійшло много співанок:

Бодай пани не діждали, Би они не били, Жеби они помежи нас 3 торбами ходили.

По лісах розбійники сіділи, такі, що людий боронили, а панів рабували і палили. То вже за нашої, ніби наших дідів, пам'яти Довбуш бив. Іван, ци як, му на м'я. Отже, як мете йти в Смеречку, то вам каждий дітвак вкаже Довбушеву криницю, таку, що серед млаки з-під корча б'є.

А в Бринівці є такий яр, глибокий і дивно стрімкий. То понад него Довбуш свіжо обкоровану ялицю клав і казав нев переходити. Який парубок перейшов, бив му товариш, а той що ніт, то або сам завернув, або впав у яр та й там такой зістався, певно мертвий, бо яр дуже глубокий.

Але як панщину скасували то ся нарід тішив, то ся радував! Ци чулисте тоті співанки:

Та на горі на високій Гайдамаки трублят, — Добрі люди, послухайте — Вже панщину гублят! Та, хлопці молодейкі, Що будем робити? Вже панщина скасована,— Йдем до коршми пити!

Стало народу прибувати і стали ліси рубати та й села класти. Як наш Розлуч. Кажут, що перше була Ясениця, бо там долина ширша і поля, ровені більше. А потім троха ясеничан з села вийшло і ту під нашими вершками стали ся ставити. Розлучилися з Ясеничанами та й так їх стали називати, що вони з Розлуча. Певно долина потока їм ся подобала, бо про неї навіть співают:

У Розлучи село У файній долині, У Розлучи дівчатойка, Як цвіт на калині.

Але бо не самі ґазди жиють у Розлучи. Сами знаєте, що під Вінцем жиют Цигани, тих кілька хат, що такі чорні, малі, напівзавалені. Голих циганят ввидите і в літі й навіть у зимі. З чого жиют? Альо, з жебранини та й з крадежи. Хоч за крадіж сильно ґазди 6’ют. Дахто має поля стайку-дьві, дахто корову. Є й коваль меджи ними. І шваби. То вже самі знаєте що швабів стягнув до нас австрійський цар Йосиф певно, що другий, такой. Отже він прислав сюда швабів, таких, що никус не звали нашої мови, ай шварґотіли по-свому. Їм надав щонайліпше поле, файну худобу з собов привезли. Поставили си файні хати, не такі малі та й курні, що наші газди, та й си ґаздуют.

Справді: на самій середині села малий костел дерев'яною гострою вежицею вгору пнеться.