Олександр Пушкін - Казка про царя Салтана

торбиночку складає,
І весь двір навколо них
У шкарлупках золотих.
Гості далі йдуть квапливо,
А навстріч — княгиня-диво:
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить,
А сама, неначе пава,
Виступає величаво,
І свекруха йде при ній.
Цар поглянув, сам не свій,
Кров у ньому схвилювалась.
"Що я бачу?! Як це сталось?
Це ж вона!" — аж дух зайнявсь.,
Цар сльозами тут заллявсь,
Обіймає він царицю,
І синка, і молодицю.
Тут до столу всі пішли
І банкет розпочали.
А ткачиху, й повариху,
Й сваху бабу Бабариху
Охопив такий тут жах,
Що розбіглись по кутках.
А коли їх розшукали —
Злочин свій вони признали.
Цар на радощах таких
Відпустив додому їх.
День минув. Царя Салтана
Спати вклали напівп'яна.
Я там був, мед-пиво пив.
Тільки вуса обмочив.

1831