Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Фронт проходить ось тут. — Громовиця підняла руки догори. — Ми триматимемо оборону і намагатимемося нікого не пропустити. Бій може бути дуже важким.

— Цікаво, а чи серед наших учителів є Космотуменові агенти? — раптом запитала дівчинка, про щось замислившись.

— Трапляються, хоч і прикро це визнавати, — мовила Нічна Громовиця. — Будь уважною та обережною.

— А як я знатиму, що у людині сидить Космотуменів агент?

— Ну, це просто. Такі люди похмурі, дратівливі, чимось вічно невдоволені. А окрім того, вихор, який пульсує у твоєму тілі, підсилить твій зір, і ти зможеш побачити ворогів, — пояснила Громовиця.

— Зараз на них можна подивитися?

— Можна. Лети за мною. Тільки треба злетіти вище…

Інга без жодного страху шугонула вгору слідом за Нічною Громовицею. Політ був таким швидким, що вітер аж свистів у вухах. Та ось зоряний розсип над головою став густішим. Придивившись краще, Інга з подивом помітила, що світлі цяточки — то зовсім не зірки, а маленькі фігурки солдатів. Фігурки росли і росли, доки не набули нормальних розмірів. І тільки тут, біля самісінької лінії фронту дівчинка побачила примар Космотумена. Вони були майже не помітними на тлі темного нічного неба, і лише зміна яскравості зірок виказувала їхню присутність. Озонове військо перебувало у постійному русі. Інга бачила, як сяючі обладунки та щити озонових солдатів, що билися на передовій, тьмяніли від ударів чорних ворожих мечів і по якомусь часі згасали, розчиняючись у сірій безодні. Знезброєні солдати поступалися місцем свіжим силам, а самі поверталися в тил, щоб відпочити і переозброїтися.

— Де вони беруть мечі й обладунки? — спитала Інга у Громовиці.

— У Грозовикових помічників — Громів. Громи кують зброю і вдень, і вночі.

Тим часом знизу підійшло чергове поповнення. Кілька свіжих полків озонових солдатів, які встигли переозброїтися і відпочити, з'явилися на лінії фронту.

— Пробач, Інго, — раптом стривожилася Громовиця, — мушу поквапитись. Над Британією стався прорив фронту. Треба допомогти Громам, бо вони без енергії моїх коней не зможуть кувати.

— Звідки ти дізналася про той прорив?

— Світ наповнений звуками, треба тільки навчитися слухати, — усміхнулася Громовиця. — Бувай! Ми ще з тобою зустрінемось!..

Інга зітхнула, ще раз поглянула на фронт і почала спускатися вниз. На містечко, у якому вона жила, виливала залишки дощу велика сіра хмара. Грім гуркотів десь дуже далеко і тому приглушено.

Інжині бабуся і дідусь міцно спали і не могли бачити, як їхня мокра, але безмежно щаслива онука тихесенько прослизнула до хати крізь прочинене вікно.

Витерши голову сухим рушником, Інга ледь чутно, щоб нікого не розбудити, залізла під ковдру і за хвилину заснула. Дівчинка й гадки не мала, що випадковим свідком її польоту стала сусідка, вчителька географії Марія Іванівна. І оскільки раніше Марія Іванівна була переконаною атеїсткою, а на даний час — не менш переконаною віруючою, то сам факт польоту викликав у неї цілий шквал емоцій, жахливий головний біль і просто-таки кошмарне безсоння, на марну боротьбу з якими була витрачена ціла жменя страшенно несмачних пігулок. Неефективність перевірених медикаментів навернула Марію Іванівну на похмурі роздуми про причетність до Інжиного польоту нечистої сили. Вона повірила в це щиро й одразу, і, захоплена новою думкою, забула про головний біль та безсоння.

Космотуменовому агентові кращих умов для вселення у тіло вчительки годі було сподіватися, тому він жодної миті не вагався.

Змучена безсонням і присутністю невидимого «квартиранта», Марія Іванівна прийшла до школи злюща-презлюща. Інга ж після нічного польоту виспалася просто чудово, краще навіть, ніж після гарної вечірньої прогулянки. Її душу переповнювала радість, а лук і стріли мирно лежали на самому дні портфеля.

Третього уроку Марія Іванівна ледве дочекалася. Вона й раніше не надто прихильно ставилась до Інги, але сьогодні її антипатія сягнула кульмінації. Чесно кажучи, урок у 7-Б цього разу більше скидався на облаву. На першій його половині писали самостійну, що негайно ж була перевірена й оцінена. Інга несподівано для себе і всього класу отримала шістку, а коли спробувала дошукатися справедливості, то ще й акуратна п’ятірка «засвітилась» у журналі.

— Ось тепер ти вже маєш «одинадцять», — єхидно посміхнулася Марія Іванівна. — Ну, як? Оцінкою задоволена?

— Ні. Ви її істотно занизили, — спокійно сказала Інга, чий настрій не могла зіпсувати навіть ця відверта й нахабна несправедливість. — Я назвала крайні точки всіх материків, хоча ви цього нам не давали.

— Як це не давала?! — обурилася Марія Іванівна. — Просто ти, як завжди, не писала!

— А ви подивіться, чи ще у когось в класі є.

— Діти, покажіть мені зошити. Ви ж записували. Правда?

У класі стало тихо, як у домовині. Учні зі слабкими нервами відводили погляд від розлюченої вчительки, яка марно шукала підтримки. І де ж її було взяти, якщо клас ненавидів учительку, а заразом і чи не найкращий шкільний предмет?

— Не марнуйте сили на пошуки неіснуючих речей. Ніхто ж не писав, — мовила Інга.

— Ви всі просто змовилися і повикидали зошити з записами! Але нічого, я знайду спосіб викрити брехню і лицемірство… Зараз я тебе запитаю усно, — Марію Іванівну аж тіпало від люті. — Якщо ти такий великий знавець мого предмета, скажи, як називаються високоперисті хмари латиною?

— А таких у природі немає, — не розгубилася Інга.

Тим часом увесь клас, затамувавши подих, стежив за словесним двобоєм учительки та учениці. Усі знали наперед, що Інжин протест приречений на поразку і що справедливість не святкуватиме сьогодні перемоги, але сам поєдинок викликав повагу і захват усього класу — Марію Іванівну тихо ненавиділи майже всі.

— Як це немає? — перепитала отетеріла вчителька. — Мусять бути.

— І як же вони латиною звуться?

— Ви на неї лишень погляньте! — знову пішла у наступ