Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

Клуб, виставки, нові люди, нові контакти… І головне — ваш пес. Придумайте йому офіційне ім’я, воно має складатися не менше ніж з восьми символів і починатися на «III»…

Пройшов виклик по «асьці». Арсен подивився, хто викликає. Усміхнувся.

— Докторе, дуже вам дякую, — написав клієнт.

— Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання — пишіть на мою скриньку.

— Так. До побачення.

Цуцик, утомившись, лежав тепер на спині, не випускаючи з зубів решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок і згорнув вікно.

«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумів?»

«Я знаю».

«Не зрозумів».

«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вітальну листівку».

Він клацнув кнопкою миші. Набрав лоґін — CruelHamster. Відкрився темний кабінет, де на столі громадилися папери та жовті сувої, де стирчало перо з бронзової чорнильниці й на дерев’яних болванках височіли перуки — білі, чорні, фіолетові, завиті, матові, напудрені й усипані блискітками. Усього кілька людей мали доступ у цей кабінет — без згоди хазяїна.

— Не заграйся, Міністре, — сказав маленький сутулий чоловічок у темному вбранні, схожому на чернечі шати.

«Не заграйся, Міністре», — з’явилися букви в маленькому вікні чату.

— А навіщо ж тоді гра?

Він дозволив собі поставити смайлик. Потім подумав — і, клацнувши по іконці, змусив Міністра розреготатися. Про його сміх ходили анекдоти — казали, Міністр сміється тільки напередодні землетрусу… або дефолту.

У двері його кімнати постукали — різко й вимогливо. Мати ніколи раніше не стукала — вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»

— Арсене!

— До зустрічі, — сказав він чорному чоловічкові. Закрив вікно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.

— Мені можна зайти? — сухо поцікавилась мати. Щось у її голосі змусило Арсена встати з крісла.

— Що сталося?

— Дзвонили зі школи. Ваша класна керівничка. Тебе вже місяць не було… ти взагалі не з’являвся в школі!

— Так, — сказав Арсен, прокручуючи подумки варіанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. — Мамо, знаєш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять років? А мені вже чотирнадцять.

— Що?!

Він домігся першої маленької перемоги. Матір вибито з колії. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кімнату, розсипалося. Заготовка пропала.

— Знаєш, сучасні наркотики… Іноді досить одного уколу… А травичку покурити — це взагалі звичайна річ.

— Ти… — вона схопилася за одвірок.

— Я в житті не пробував, — сказав він з чистою совістю. — Я не наркоман. Я не п’ю. Навіть пива. У нас півкласу курить по пачці на день… А я курю?

Мати мовчала. На її бліде лице помалу верталася краска.

— Прошу тебе, тільки не нервуйся, — тихо сказав Арсен. — У мене була криза, так. Тепер усе гаразд. Я все здам. Класна дуже кричала?

— Ні. Вона тільки дивувалася, чому тебе немає.

— Мамо, я все владнаю.

Вона відступила на крок. Недовірливо примружилась:

— Та ти ж нам брехав цілий місяць. Прикидався, що йдеш до школи, а сам…

— Я був удома, мамо. Не тинявся по казино, не сидів у підвалі. Не спускав гроші на автомати.

— Обіцяй мені, що завтра підеш до школи!

— Обіцяю, — він навіть не затнувся.

* * *

Він поставив будильник на шосту й за годину встиг зробити кілька найважливіших справ. Відправив останньому клієнтові пароль до його нового собаки, зайшов у розплідник, узяв двох аліментних щенят. Яскравого, схожого на сетера, майже цегляно-червоного, назвав Крас. Другого, пухнатого й білого, хотів назвати Умка, але передумав і прописав у рядку імені: Спартак. Витратив хвилин двадцять, навчаючи обох відгукуватись на імена. Навчив; тепер вони мчали до нього по зеленій луці, висолопивши язики, у захваті підкидаючи на бігу задні лапи, варто було набрати в командному рядку: «Крас! Спартак!»

Йому жаль було їх, але справи — головне. Нехай учаться розважати себе самі; Арсен закрив «собачу» програму й цілком зосередився на справах Міністра. Створив на своєму акаунті нову особистість, підкреслено позбавлену індивідуальності, натяг чорну маску на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.

Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.

Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.

Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.

Сьогодні п’ятниця.

Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.

Дуже зручно — всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.

Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є — хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи — встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…

— Хто там?

Через секунду мама була вже в передній.

— Арсен?! Чого так рано?

— У нас скасували останні три уроки, — сказав він, не замислюючись.

— Правда? Чи подзвонити класній керівничці?

— Ну, подзвони, — він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато