Генріх Борисович Гофман - Літак підбито над ціллю

І слід вдалині пропадає…

— А тепер нашу, полкову, — запропонував хтось.

Командир ескадрильї заграв мелодію у швидкому темпі, і в кімнаті залунала знайома пісня, народжена біля берегів Волги:

Ми бомби сиплем градом, Фашистів б’єм в бою За попіл Сталіиграда, За рани, кров свою. Тікає ворог з ляку, Ховається від нас. Коли іде в атаку Наш полк у грізний час.

І хоч баян замовк, усі в один голос дружно додали: Гвардійський полк, відважний полк…

— А що, товариші, буде наш полк гвардійським, ось побачите, буде! — впевнено промовив сержант Семенюк. Мило на його обличчі вже висохло, і він знову взявся намилювати щоку.

Погравши, Карлов заховав баян у футляр. Але перш ніж закрити кришку, довго дивився на її внутрішній бік — там була приклеєна довоєнна сімейна фотокартка. Молодший син примостився у Карлова на колінах, дочка сидить на руках у матері, а старший син, теж Георгій, викапаний тато, стоїть між батьками.

Карлов згадав той сонячний травневий день сорок першого року, коли вони всією сім’єю пішли у фотоательє. Скільки було надій, щастя… Він пильно вдивлявся в миле обличчя дружини і думав: «Як тобі там самій з трьома дітьми в евакуації?»

Карлов не випадково зберігав фотокартку сім’ї у футлярі баяна. Ще хлопчиком він навчився грати на гармонії. Коли Георгію минуло чотирнадцять років, батько подарував йому баян. Через рік батько вмер. З того часу Георгій скрізь возив баян з собою і зберігав його як найдорожчу річ.

Карлоб Згадав Сімферополь, будинок, де минуло його дитинство. І раптом до болю зціпив зуби: він уявив собі руїни цього будинку і фашистів, що крокують рідною вулицею…

Льотчики пішли в їдальню. Крім Карлова, в гуртожитку лишилися Семенюк і новачок Павло Архипов — вони вже повечеряли.

Анатолій Семенюк, закінчивши голитися, підійшов до Архипова, що складав шахи у коробку.

— Ну, як, чемпіоне, хочете дістати мат за десять хвилин?

Архипов, ніби зважуючи, глянув на свого товариша. Гострий, з горбочком ніс і примружені карі очі надавали Семенюку хижого вигляду.

— Давайте спробуємо, — погодився Архипов.

Обоє взялися розставляти фігури на шаховій дошці. Тим часом Карлов витяг з кобури воронований пістолет і почав його чистити.

Тільки Павло Архипов оголосив конем шах білому королю, як від короля, наче зрубана шаблею, одлетіла головка, а сам він покотився по підлозі. Одночасно пролунав постріл. У стіні з’явився маленький отвір, зроблений кулею, на його краях осипалася глина. В кімнаті запахло порохом.

Повалений ослін упав на підлогу. Льотчики схопилися з-за столу. Карлов зігнувшись затиснув між коліньми ліву руку, перехопивши правою рукою зап’ястя. На підлозі розпливалася червона калюжка-крові.

— Що з вами, товаришу лейтенант? — злякано спитав Семенюк.

— Прострілив собі долоню. На щастя, кістку не зачепило, — глухо відповів Карлов і, пробуючи поворушити пальцями, показав ліву руку.

Льотчики побачили невеличку рану посеред кружальця обпаленої шкіри в м’якуші між великим і вказівним пальцями.

— Подайте-но швидше джгут, — попросив Карлов.

Архипов віддер од наволочки довгу зав’язку. Семенюк вихопив її і туго перетягнув Карлову кисть руки. Кровотеча поволі припинялася.

— Я зараз… покличу лікаря, — Павло Архипов, на ходу одягаючи чиюсь хутрову куртку, кинувся до дверей.

— Ти куди? Стій! — різко зупинив його Карлов. — Семенюк, замкніть двері, щоб ніхто не ввійшов.

— Я піду до лікаря, — пояснив молодий льотчик, думаючи, що його не зрозуміли.

— Не треба лікаря. — Карлов вийняв з кишені індивідуальний пакет і подав його Семенюку.

— Візьми перев’яжи.

Семенюк зблід, очі в нього були розширені. Тремтячими руками він дістав бинт.

— Товаришу командир! — сказав Семенюк. — Я вже наковтався цієї гидоти — стрептоциду досхочу. Хвороба минула, а два порошки в мене ще лишилися. Давайте присиплемо рану.

— Гаразд, — крізь зціплені зуби сказав Карлов.

Семенюк густо посипав рану. У Карлова на лобі рясними краплями виступив піт. «Як це могло статися? — силкувався він зрозуміти. — Я ж вийняв обойму…» І раптом згадав: один патрон був у стволі. «Як я міг забути, що загнав його туди вранці перед вильотом?»

З допомогою Архипова Семенюк перев’язав поранену руку командира і туго затягнув кінці бинта.

«Добре, що куля не зачепила нікого з льотчиків», — подумав Карлов і в цю мить згадав про наступний бойовий виліт.

Холодний піт виступив на його спині. Льотчик зажмурився. Серед лілових кругів перед очима попливло суворе обличчя командира полку, виникли здивовані обличчя Бахтіна, Мордовцева, Долаберідзе… Георгій