Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

дитя, сирітка, над якою зглянулась і прихистила бідна й добра старенька. Тепер Дитя вже не мало такої певності щодо своєї власної звичайної (як було дотепер) особи.

— Якщо вона чарівниця, то я… — замислювалося не раз із певним зацікавленням, але й зі страхом, і ніколи не доводило до кінця цих заплутаних міркувань.

Стара Жінка — Чарівниця, до якої лише тепер Дитя почало придивлятися з більшою, ніж зазвичай, увагою, виявилася набагато таємничішою, ніж здавалося на перший погляд.

А могло також бути й по-іншому: це Дитя поволі підростало, йому було вже п’ять років, вік, коли дитячий розум розвивається все швидше й все краще орієнтується у навколишньому світі. Можливо, різні чарівні події відбувалися ще раніше, коли Дитя мало два, три, чотири роки, але воно ще не могло охопити їх своїм кволим розумом.

— Може, — думало Дитя з усе більшою цікавістю, — мені вже колись доводилось бути мишкою чи яблуком, квіткою чи кроликом, і це все чинила Чарівниця?

Дитя не могло забути прекрасного, але тривожного відчуття, коли воно було ялинкою — стрункою, сріблястою, голчастою і водночас далі було Дитям, що думало і відчувало. Довкола аж вирувало від страшних лицарів в обладунках на змилених конях, — але вони не бачили Дитяти, хоча до нього можна було доторкнутись простягнутою рукою.

Стара Жінка, яка вирятувалася сама й врятувала Дитя, певно, була незвичайна. Зовсім-зовсім інакша, ніж Селяни, що часом до них заходили. Тепер, коли Дитя крадькома придивлялося до своєї Опікунки — з цікавістю і без подиву, воно виявило, що Чарівниця не така вже й стара, як здається. Її руки — великі й теплі — були гладенькі, не поморщені, як у старої бабці. Її зазвичай згорблена спина — особливо тоді, коли нікого не було поруч, вільно випрямлялася, а рухи ставали зграбними й плавними, як у зрілої, але ще молодої жінки. Очі також в неї були вкрай проникливі, з непорушними повіками, сірі й холодні, як гірський потічок.

— Ти могла би знову зачарувати мене у ялинку? — спитало Дитя, коли вони вже знайшли нову тимчасову оселю. Цим разом це була міцна тепла стайня, що стояла біля розваленої, давно покинутої хати. Село лежало настільки далеко, що ніхто сюди не заглядав. До того ж наближалася зима — й вівчарі вже давно перестали виганяти своїх овець та кіз на пасовиська.

— Могла би, — спокійно відповіла Чарівниця.

— То зачаруй, — попросило Дитя. — Це було так гарно. Мої руки були тоненькими сріблястими галузками, а голова… голова була така горда від того, що вона — вершечок ялинки! Зачаруй мене…

— Мені цього не дозволено! — сказала Чарівниця. — Я маю право тільки на три чарівні перетворення, щоби врятувати тебе. Звичайні чари — це зовсім інше, можу чарувати, скільки тобі заманеться. Я могла би також чарувати для Селян — для їхнього добра, і то без ніяких обмежень, але не хочу, бо тоді би вийшло на яв, що я — Чарівниця…

— …і що тоді?

— Тоді, як це зазвичай у житті буває, одні допомагали би нам сховатися від Загарбників. Але знайшлись би інші, які видали би нас у їхні лабети. Люди слабкі, а за наші голови призначена висока винагорода.

Таким робом у старій стайні за Селом Дитя, розпочинаючи шостий рік життя, довідалося, що є такі собі Загарбники, і вони багато би дали за те, щоб схопити їх із Чарівницею. І хоча Загарбники у своїх прегарних лискучих обладунках на величезних гнідих конях і далі видавались Дитяті прекрасними, воно вже знало, що ті несуть зі собою Смерть. Воно збагнуло це, перемовившись кількома словами з Опікункою:

— …а якби вони нас схопили, то що тоді?

— Вбили би, — коротко відповіла Чарівниця.

— А хто такі Загарбники? — знову спитало Дитя.

— Невдовзі прийде час це тобі пояснити. Ще зарано. Зате пора навчити тебе читати, писати й рахувати, — завершила Чарівниця, пораючись у вбогій оселі.

Лише тепер Дитя помітило, що те, як Чарівниця порається у кожному їхньому тимчасовому домі, дуже схоже на чари. Не надто напружуючись, усього кількома зграбними рухами, Чарівниця перетворювала кожне занедбане приміщення на затишне. І незабаром виявлялося, що колишня діра починає скидатись на цілком пристойний дім зі столом, ліжками, комодом і навіть лампою над столом. Миші, якими буквально аж кишіла їхня стайня, від одного поруху її руки шмигнули у свої нірки. Лампа засвітила рожевим світлом. А що ще дивніше — цього Дитя ще не знало — світла лампи не видно було знадвору, і стайня й далі скидалась на покинуту.

Цілу зиму, довгу й морозну, Дитя навчалося під наглядом Чарівниці. Вдень вчило абетку — літера за літерою, а потім читало оповіді з великої, пошарпаної книги, видобутої з мішка. Вночі ж, коли Дитя спало, Опікунка клала йому на голову свої великі руки і щось мурмотіла. Щодня Дитя примножувало знання. Не минуло й місяця, а воно вільно читало, писало й рахувало. Довгі зимові вечори стали приємнішими. Бо Дитя вже легко читало велику пошарпану Книгу Чарівниці.

Була це найдивовижніша Книга у світі, але Дитя, для якого вона взагалі була першою у житті книжкою, не знало про це. Хтозна, може, воно навіть думало, що всі книги саме такі?..

Чарівниця стежила за ним краєм ока, коли воно зачитувалось історіями з вижовклих й уже трохи ламких і зітлілих сторінок. Й усміхалася до себе вузькими вустами. Раз навіть — а сталося це вперше за майже шестирічне знайомство Дитяти й Чарівниці — голосно і наче тріумфально розсміялася. А було це так.

Дитя зосереджено читало коротенький розділ Великої Книги, що називався «Магічні перевтілення». Невідомий автор пояснював, які закляття слід шепотіти і як поводити руками, щоб, скажімо,