Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— Видать, у бою поліг, — каже старий. — Бач, як хоронили за старосвітчини — з конем, оружжям, ще й жінку клали в могилу, щоб і на тім світі була йому втіха!

— Живу?! — не повірив Івась.

— Хтозна… кажуть, жінки тоді самі себе вбивали, щоб і на тому світі з чоловіком не розлучатися!

— А що ж то за щит у нього такий? — питається Івась.

— То, сину, з білої криці… тепер і не знають, як її варити! А по тій криці золоті візерунки були… бачив?

— Еге.

— А колесо посередині?

— Таж певно, що бачив! — каже Івась. — Та й що?

— А те, — каже старий, — що у тому колесі такий божок викарбуваний, як отой, що ти найшов учора…

— А й правда, — каже Івась. — І що з того?

— Та от гадаю я, що було воно для того богатиря, як ладунка з Образом Божим, котору ото на шиї козаки носять! Либонь, недарма він його тобі передав, — тільки хтозна, що з того ще буде…

— То я зараз однесу йому, та квит!

Дід гірко засміявся.

— Е ні, сину… взяв, то носи! Бо недарма таке оддають і беруть недарма…

— То треба було, аби я цю ляльку взяв?

— Може, й треба… — Дід пахнув люлькою. — Не бійся, сину, — що судилося, того й конем не об'їдеш!..

От і забули за ту пригоду. Минув тиждень, минув і другий. Настала весна. Тут бути б теплу, та знову почалися морози, а за ними віхоли та хуртовини. Закидало хутір снігом і геть одрізало від білого світа — хіба конем перехопишся до найближчого села купити соли чи кременя до рушниці.

Якось увечері сиділи всі троє у світлиці. Старий ладнав кінську збрую, баба мотала куделю, а Йвась їй помагав. Дім у Галая був по-панськи збудований: на дубовому помості, о дві кімнати, й навіть шибки у вікнах були, хоча шкло тоді цінувалось як золото. У світлиці топилася кахляна груба. Надворі лютувала завірюха, Й вітрюган раз у раз гуркав віконницями.

От баба мотала куделю, мотала, та й раптом звела голову.

— Старий! — каже до діда.

— А що?

— Хтось до обійстя прямує. Пішаниця.

Галай кинув роботу і прислухався. Знав-бо, що в баби слух незгірше, ніж у собаки: було, вертається він із Січи, то жінка вже за річкою чує його коня, — ще й на поріг не встигне чоловік, як вона давай клясти його та на свою гірку долю нарікати.

— Нехай мене хрест святий поб'є, коли я щось чую! — каже врешті старий.

— А я кажу тобі, старий бевзю, що йде! — вперто повторила баба. — О… вже й під ворітьми!

Галай узяв пістоля і, насунувши шапку, вийшов надвір. Івась притьма схопився з лави.

— А без тебе там не освятиться, чортова тінь! — крикнула йому баба. — Ану сиди на місці, бо вб'ю!

— Як то, може, татаре! — каже онук та, ухопивши запоясника, й за дідом.

У сей же мент загуркало щось у ворота, як на ґвалт.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував чоловічий голос.

— А хто ти такий, сучий сину? — питається Галай, звівши курок. Бо за тої лихої пори поночі було й не одчиняй: всякого люду степами вешталося.

— Пустіте хутчій, а то погибаю!

— А ти одвічай, чортова тінь, коли питають, бо зараз із пістоля спитаємо! — крикнув Івась. І до діда: — Може, мушкета принести?

— Цить! — каже йому старий. І до того заброди: — Скільки вас?

— Один я… Христом Єзусом клянуся! Пустіть, бо смерть моя!

— А чого б то?

— Вовки опали за річкою, що насилу втік! Та одчиняйте ж бо!

— Бреше він, — каже Івась, — вовків давно вже немає! Діду, я по мушкета!

Галай перепинив його.

— То ти лях? — питається у заброди. — Чи, може, недоляшок?

— Православний я… пана коронного маршалка Любомирського дворак! З дороги збився!

Дід із онуком і перезирнулися.

— То так би зразу й одвічав! — каже старий. — Ми панові маршалку не служимо, але на нього й не ворогуємо! Заходь, чоловіче!

Та й одкинув кутого засова і браму втворив навстежень.

— Мир вам, люде добрі! — каже гість, заходячи у ворота.

Був то чоловік височенний, і в довгій