Галина Василівна Москалець - Діти

І ми не винні, що нам сняться іноді жахливі дурниці.

Мені нічого подібного не снилось. Просто уві сні я побачила війну. Війну бачать уві сні навіть ті, що не мають про неї ні найменшого уявлення.

…Я від когось тікала. Навкруги так страшенно гриміло, тріскотіла земля, а я кидалась, шукаючи захисту від пронизливого виття снарядів. Нарешті натрапила на якусь стежку в лісі. Бігла нею довго-довго, падаючи від утоми, доки не опинилася в старому тихому містечку, де росло безліч квітів. Там жили хлопчик з дівчинкою. Оце й усе. Далі я прокинулась і, щоб не забути свій сон, придумала йому продовження. Ось які в мене були дійові особи:

Хлопець.

Дівчина.

Їхні батьки.

Їхні друзі.

Їхні вороги (в даному випадку — фашисти). Як бачимо, все зводиться до двох найголовніших осіб, які ще не мають своїх імен, але обов'язково їх матимуть.

Їх завели в дві кімнати, окремо хлопців, окремо дівчат, і наказали роздягнутись догола. Лікарі сиділи по кутках. Він усіх їх знав: це були старі лікарі, котрі давно вже на пенсії. Коло них на маленьких столиках лежало різне причандалля для огляду. Посередині, за довгим столом, сиділо восьмеро німецьких офіцерів у чорних уніформах, поверх яких у декого були халати.

Називали прізвище кожного хлопця і підштовхували його до лікарів.

Він геть змерз від дотиків холодних старечих рук, що байдуже обмацували його тіло, пхали ложку до горла, боляче постукували дерев’яним молоточком по колінах.

А потім його штовхнули в юрбу таких самих голих хлопців, недбало кинувши:

— Здоровий!

Вікна були прочинені, й внизу весело перегукувалися вартові.

Лікарі з вицвілими застиглими очима і вставними щелепами щулились від легкого вітерця, і хлопцеві стало навіть їх жаль. Ось цього кульгавого лисого дідугана вони в дитинстві дражнили Шкуродером. Шкуродер давно вже не дер шкур і доживав свого віку в запущеному будиночку на Пекарській. Так само й інші лікарі колись лікували, а потім стали старими й нікому не потрібними.

Шкуродер саме обмацував його товариша, худого і довгого Стефана, коли з носа йому раптом упало пенсне.

— Цей юнак… — прошамкав він, протираючи скельця хусточкою, — цей юнак хворів на туберкульоз. Я сам лікував його і маю необхідні документи.

Офіцер в білому халаті згідливо хитнув головою:

— Гаразд, гер доктор, згодом ви пред’явите їх комісії.

«Дивно, — подумав хлопець, — я вчився з ним в одному класі шість років, й він ніколи не хворів на щось подібне».

Під кінець оголосили, що їх удостоїли високої честі жити й працювати в Німеччині й скоро повезуть туди в комфортабельних вагонах. Тих, що не з’являться в призначений час, чекає розстріл.

Сухий дідок з величезною бородою, окуліст, гучно кашлянув і спробував підвестись, але йому відмовили ноги, й старий безпомічно осів.

Старший офіцер з гидливою міною на обличчі закалатав у дзвоник. Почулись легкі кроки, і на порозі з’явилася дівчина в білій хустинці й халатику.

Хлопець густо почервонів. Він ладен був провалитись крізь землю. Як вона посміла сюди зайти?

— Виведіть, фройляйн, цього добродія! — глузливо вишкірився офіцер.

Дівчина спокійно підійшла до старого, допомогла йому встати і вивела з кімнати.

— Сучка німецька! — прошепотів хтось поруч. Хлопець був переконаний, що вона все-таки впізнала його. За це він зненавидів її на все життя.

Не знаю, як це має бути, з чого починається фальшиве й справжнє, страшне й смішне. Кінець кінцем він її полюбить, і даремно це приховувати. Вони роздвоєні й дивні, наскільки можуть бути роздвоєні діти. Справжні діти ніколи не зрозуміють одне одного до кінця, але це не заважатиме їм любитися.

І ще, ці діти вміють бавитись у війну, і дитинство їхнє обривається разом з першим-ліпшим наказом для цивільного населення.