Борис Пахор - Важка весна

нарешті натягнув темно-сині штани, так і не ставши ногою на мокру підлогу. Дивне, майже контрабандистське почуття вгніздилося в людині, коли вона отак перетворилася на «іншу людину», подумав він. Так має почуватися полонений, який сховався від варти і готується до втечі.

— Оце так-так, — сказала жінка, коли він повернувся до кімнати. — Неначе Новий рік сьогодні для вас!

— Трохи сумний Новий рік.

— Треба бажати чогось гарного, — сказала вона. — Тоді напевне здійсниться.

Посміхнувся, бо подумав про людську спільноту, історія якої сягає в далеке минуле і вся пройнята забобонами і символами.

— Куди подіти оце? — пробурмотів він про табірний одяг.

— Було б добре, якби ви його позбулися, — сказала вона в дзеркало.

— Хоча б фотографію мати, — сказав він.

Жінка відвернулася од вікна, відійшла до середини кімнати з гребенем у руці.

— Ходімо з нами! — сказала вона, підтвердивши запрошення помахом гребінця.

IV

Тримав за пазухою куртку в сині та білі смуги, на якій на грудях на тім боці, де серце, був червоний трикутник з великою літерою посередині і номером під трикутником. Куртка була така мала, що здавалось, немов за пазухою тримає якусь шмату для посуду.

— І його фотографуватимуть? — запитав малий. — Га, мамо?

— Будь чемним, — сказала вона.

Вони були наче сім’я, що ступала широкою авеню, врятувавшись від Всесвітнього потопу, бо не було видно майже жодної живої душі; лише поодинокі автомобілі сумно проїжджали мимо, немов їх послали шукати людей, що вижили.

Хлопчак підскакував коло матері з лівого боку, а він ішов праворуч; жінка була посередині, мов вервечка між двома світами. Немов урівноважувала терези. І терези на його боці важко тягли донизу, думав він, бо на іншому боці вони вільні, як оте хлопчакове підстрибування. Можливо, грайливість дітей справді прикличе у світ ранкову зорю, подумав він, тому було б доречно позбутися цього одягу.

— Зараз прийдемо, ще трохи залишилося, — сказала жінка.

Авеню Фош була обсаджена обабіч зеленню і світлою рікою текла лісом. Десь поблизу має бути ліс. Може, Булонський? Але асфальтом повз них промайнув лише військовий джип, і здавалося, він мчить із пустелі в пустелю. І через оту асфальтову стрічку йому знову здалося, що дороги стеляться навколо земної кулі, з якої струсився весь родючий ґрунт, і вона стала схожа на череп. Лише зелень бадьорить людину, подумалося, бо тепер зелень перед ними погустішала. Це був справді початок лісу. Звідти линули звуки музики.

— Мамо! — закричав малий і потягнув її за руку. — Мамо!

І здалося йому, що й у ньому ворухнулася струна, яка вже давно була глухою. Може, за допомогою музики вдалося б зібрати докупи шматочки розбитої, розпорошеної людності. Хтозна, може, й так, хоча в Дорі смерть ставила свою музику на вході, коли колони від’їжджали на роботу та поверталися з неї. Пожвавлювала їхню ходу. Може, й так. Бо людина все здолає; музику там і цей ритм, і ці акорди в цьому лісі.

Тепер вони переходили дорогу, і він побачив, що це Луна-парк і що з-поміж дерев — бараки. Але це були веселі бараки, адже в них ховались мисливці за щастям і ганчір’яні паяци. А ще карусель, яка крутилася, мов старовинно вимріяний перпетуум мобіле. Так, Луна-парк. А там — Бухенвальд. Зупинка на людській колії. Різні зупинки, звісно. Питання лише, куди маєш квиток. Він зупинився.

— Ваш фотограф тут?

— Ви ж не йдете на карусель, — сказала вона.

Вони йшли вже повз павільйони з рушницями. Так, фотограф є фотограф, подумав він. А рушниці — рушниці. Хоча тут ними ціляться в круглі мішені з гіпсу. І білі мішені розлітаються, мов тарілки. А зараз рушниці в павільйоні гарно поскладані в рядочок, приклад до приклада, як історична зброя в музеї. І так куди краще, бо над Парижем травень, і незабаром буде кінець війни.

— Мамо! — вигукнув малий. — Дивись, он там!

— То його літак, — сказала вона синочкові.

Вони зупинилися під дерев’яним помостом, він почувався так, ніби вибачався перед смугастою курточкою; а музика гриміла, і карусель весело кружляла. Можливо, людина справді — то пустеля, то знову музика, що пускає пагін серед пустелі, мов пальма, подумав він; сьогодні задерев’яніла серед смерті, а завтра під ритм поскочиці[2] знову спробує, мов той незграбний ведмідь, зробити перші кроки. Ця неймовірна людина. Ця неймовірна дитина.

Ступив на поміст, бо все треба було зробити швидко.

Матері з дітьми стояли перед касою. Товстунка з гойдливими сережками хутко приймала гроші та видавала квитки.

Так і тепер давала квитки та водночас запитувала:

— І вам, месьє?

Але не чекала на відповідь.

— Вам, мадам?

— Дев’ять, — сказала мадам.

— А вам?

Тоді сказав: