Володимир Кільченський - Присмак волі

голови, слухали їхні настанови. Уже навздогін матері тихо перехрестили дітей, які їхали в незнаний світ. Хлопці озиралися, усвідомлюючи безповоротність безтурботного життя та відчуваючи плин часу. За старою вербою край дороги у світлі сонця розчинилися рідні обійстя, і хлопці з тугою пильно вдивлялися у рідні краєвиди, подумки прощаючись з ними.

До Самарського монастиря прибули вже надвечір. Добряче натрусилися у дорозі, хоч і лежали на сіні. Заїхавши у дубовий ліс, мандрівники почули дзвони, що сповіщали християнський люд про вечірню. Андрій вслухався в церковні дзвони, і на його душі стало світліше. Мабуть, те саме відчував і Тимко, бо радо посміхався. А може, і від того, що дорога добігала кінця. Під’їхали до огорожі монастиря, і батько Андрія, спішившись, пішов шукати старосту, аби доручити йому хлопців та й самому заночувати у монастирі. Нарешті худорлявий монах поспішив відчинити ворота. Батько, зупинившись біля дерев’яної хатини для паломників, розпріг коней та заходився діставати харчі. Швидко повечеряли гуртом, і Федір, обійнявши обох хлопчаків, провів їх до притулку і почав влаштовувати собі нічліг.

Попрощавшись із батьком Федором, який мав рано-вранці виїхати на Михайлівну, Андрій з Тимком зайшли до дерев’яної хатини, що мала стати їхньою домівкою. Тут уже зібралися більше десятка парубків, таких самих, як Андрій і Тимко, що облаштовувалися, набиваючи мішки запашним сіном, принесеним ченцями заздалегідь.

Швидко налагодивши собі постіль, хлопці разом з усіма братчиками пішли купатися до річки Самари, що була неподалік. Під оглушливі крики і веселий гомін Андрій пірнув у воду, по-осінньому прохолодну та чисту. Накупавшись і набігавшись на березі, аби зігрітися, усі гуртом рушили вечеряти.

Ті парубки, котрі були тут уже другий рік, повели новеньких до трапезної — сьогодні вони були за гостей, але вже назавтра диякон мав розподілити, хто і що повинен робити у монастирі, окрім школярства: займатися заготівлею до зими чи працювати при трапезній.

Уранці всі прокинулися від співу монастирських півнів та веселих підбадьорювань наставника Михайла. Після вранішньої молитви і сніданку розпочалася наука для не звиклих до таких занять хлопчаків. Пам’ятаючи настанови рідних, хлопці сумлінно вивчали все, а особливо їм хотілося навчитися читати та писати.

Наближалася зима... Птаство вже не щебетало у дубовому лісі, журавлині ключі полинули в бусурманські, як говорив наставник, краї. Вороння кружляло на заході сонця. У вільну годину хлопці полюбляли блукати віковічним лісом, серед якого і стояв монастир. Дуби гомоніли своїми верхами і скидали з себе «жирні» жолуді. Усе в природі попереджало про майбутні холоди, а ліс вабив до себе незвичайними, чаруючими запахами прілого листя, пожовклих трав, пахощами грибів. Завдяки послушникам чималенько засушених і наквашених грибів було вже в коморах монастиря. А понад огорожею стояли високо складені копиці сіна не тільки для монастирської худоби, а й для ночівлі подорожніх та паломників із кіньми.

Пролітали короткі осінні дні, і одного ранку, вийшовши на ґанок, Андрій побачив сніг, що, як гарний господар, накрив усе. Висипали на дворище хлопці та давай вмивати один одного пухким, іскристим першим сніжком.

Настало свято Різдва. Чекали на нього не лише послушники та учні, а й увесь люд. Ще задовго до цієї події всі готувалися зустріти найбільше християнське свято православних. Послушники вже розділилися на гурти та визначили, хто і куди піде щедрувати та які пісні співати:

Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка. Стала собі щебетати, Господаря викликати: Ой, ти спиш чи лежиш, Чи ти стружки стружеш? — Я не сплю, не лежу І стружок я не стружу. — Ой, ти спиш та дрімаєш, А про ворога не знаєш, Що вже турки-вороги І наш город обняли. Наше містечко обняли, Наших діток забрали. — Та я уже ж устаю. Коня свого сідлаю, Та немає такого коня І в самого короля. Я конем їх потопчу І мечем їх посічу. Я коником як заграю, Врагів-турків ізлякаю, А мечем як заблищу, Назад турків ворочу!

Весело та щасливо минули різдвяні свята. Над білим від снігу світом, над снопами димів з людських осель тріщали водохресні морози. Незважаючи на люті нічні холоди, хлопці чекали на свято Водохреща, аби довести один одному, що вони готові пірнути у крижану воду Самари. Узявши заступи та залізяччя, послушники веселою юрбою пішли вирубувати святий хрест — до завтрашнього святкового дійства Водохреща.

Уранці, удень свята, Андрій з Тимошем пішли підчистити лід, що міг затягнути вирубану ополонку. Прибравши тонкі крижинки в ополонці і прикрасивши льодовий хрест буряковим квасом, хлопці пішли готуватися до купелі.