Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

звістка від нього прийшла. Проїздили разів зо два попри той хутір січові братчики, то все непевні чутки приносили: то ніби на Литву подався, щоб до князя Богуслава у хоругву вписатися, то знов, наче татаре його у бран зайняли під час морської виправи… Попервах ще виглядав його батько у гості, а далі й сподіватися перестав: за тієї лихої пори пропадали люде, мов камінь у воду.

От минало вже й восьме літо, аж почали приходити в ті краї химерні звістки. Їздив наймит Чураїв на ярмарок до Любомира, то чув, ніби знов устає Запорожжя на ляхів. Либонь, таки правда то було, бо після Покрови заворушилися братчики, що сиділи на пасіках та по селах, заходилися коней сідлати і виїжджати один по одному чи купами кудись за Дніпро. Почали балакати люде, що встав такий гетьман, як ото Наливайко, і буде заводити козацьке право по всій Україні. Коли ж і ляхи піднялися — прийшов гетьман Потоцький із військом та арматою і отаборився коло Білої Церкви. Стало тоді видно, що заноситься на велику колотнечу.

А тут і сніг упав. Одрізало хутір од світа, й геть перестали звістки доходити.

Якось після Водохреща увечері порався старий у дворі, коли чує — затупотіли кінські копита під обійстям. А далі й загупало у браму, як на пожар.

— Яка се там нечиста сила добивається, наче до себе додому? — питається Чурай, добуваючи пістоля з-під поли.

І наймитам кивнув, щоб мушкети заряджали, — чимало всякого люду вешталося тими степами, то поночі було й не одчиняй.

— Пугу! Пугу! — крикнули з-за воріт. — А чи тута Чурай живе?

— Авжеж, — каже старий. — А ви що за люде будете?

— Свої ми.

— Які ще свої?

— А матері твоїй ковінька… не ляхи ж бо! Із Запорожжя їдемо.

— А по волі чи по неволі? — питає Чурай, бо так заведено було питатися поміж низовиками.

Коли ж знов затупотіли копита й ще хтось над’їхав, — певне, одстав од гурту. Осадив коня перед брамою та й каже:

— Добрий козак усе по волі гуляє! Одчиняй, батьку січовий… померзли хлопці!

Старий і за голову взявся.

— Боже правий! — каже. — Бариле, се ти?!

— А то ж який дідько! — відказує йому той невесело. — То впустиш нарешті?

Тут і челядь наспіла із похіднями[7] та оружжям та й розвела стулки тяженної брами. Дивляться, заїжджає на обійстя козак, гладкий, мов діжа, у кучматій шапці й догори вовною вивернутому кожусі — ну ординець, та й годі. За ним ще купа січовиків на конях, усі з пістолями та шаблями при боці.

— Здоров, батьку! — каже той запорожець, ізлізши з коня.

— Здоров, козаче! — каже йому Чурай.

Та й обнялися і поцілувалися тричі.

— Не думав я й не гадав, — каже старий, — свого джуру ще коли-небудь побачити! Та й здоровецький же ти вигнався!

— Чимало води в Дніпрі втекло, як ми з тобою за порогами козакували… — каже Барило. — А се мої хлопці.

Глянув Чурай та й бачить, що немає поміж ними й одного, що не ранений був би, — либонь, у добрячій сутичці побували.

— Гаразд, — каже, — ходім до господи… нема чого на морозі балакати!

Та й подалися до хати. Як почали запорожці скидати кожухи у сінях та чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.

— А се що за дивина? — питається Чурай.

— А то, — сумно каже Барило, — тобі гостинець, батьку…

Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.

Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.

— Хто се? — не втямив Чурай.

— Онук се твій, — каже запорожець. — Михасем зовуть.

— А Петро ж де?

Понурився Барило ще дужче.

— Довго казати, а ще довше слухати… Нема його живого.

Чурай і на лиці перемінився.

— Ну, заходьте… — каже урешті. Й до наймички: — Горпино, а ке лиш сюди!

— А що? — питається вона.

— Візьми дитину і глянь, що там їй треба… А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! — І до Барила: — Хрещений він?

— Хтозна, — каже той.

От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.

Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за