Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Поляжете тут усі, й круки ваші очі видзьобають.

Зареготалися відьми на тії слова, а одноока озирнулася через плече й каже:

— Літавиці в’ються над Базавлуцьким пралісом… чекають на здобич, котору ми в Остатній кріпості одвоювали! А понесуть вони її до батька Триглава, що Чорнобогом зветься, владаря землі та неба. Йому ти хочеш на заваді стати?

— Не взивай клятого паном землі та неба, бо тільки Дажбог усім тим владає!

— Як Чорнобога і Трояна війська на річці Самарі зійшлися, то навіть Семеро, яких Троян до життя покликав, не змогли звести нас зо світа! А ти хто такий, щоб безсмертним погрожувати?

— Воїн я Дажбожий, Матінки Лади лицар! — відказав січовик.

— А, то ти з остатніх волгвів! То мусів би знати, що й нам, і вам лихо буде, як не вбити сеє, що на світ прийшло.

— Що буде, те буде, — каже козак. — А буде те, що Бог дасть!

— Отак? — питає бісурканя.

— Отак! — одвічає їй запорожець.

Зареготалася тут клята відьма, показуючи язика, роздвоєного, мов гадюче жало.

— О ні,— каже, — не буде по-вашому…

Та й не казала більше нічого: махнула рукою — і поцілила козака просто в горло запоясником. Схопився козак за руків’я, та захарчав і повалився з коня, мов той сніп.

— Бий, хлопці, кляте поріддя! — крикнув отаман.

Тут і закрутилася колотнеча. Насилу рушило стадо з місця, щоб розірвати козацьку лаву, як гримнули запорожці з мушкетів та яничарок, аж луна покотилася понад річкою. Завищали вепри, загаласували кляті пекельниці, та розпався їхній клин од тої сальви, а далі пішла справдешня бійня. Ні слова ніхто не промовив — тільки мечі дзвонили, шаблі стукали по щитах та келепи[4] гупали, як у бубон. За якусь часину було вже й по всьому: притисли козаки нечисть до річкової кручі та й виполонили всіх до одної душі — не помогли бісурканям і вепри, що плигали на козаків та хапали їх іклами.

— А казали, смерть їх не бере!.. — буркнув отаман, витираючи шаблюку полою жупана. — Всі цілі?

— Шкурлата звірюка пощербила… — відказав хтось із козаків.

— Де він?

— Ондо лежить під берегом. Вепр із коня стягнув і мало ногу не перегриз.

— Їхати зможе?

— А хтозна…

— Напніть кирею[5] між кіньми і кладіть його туди, — звелів отаман. — Оружжя зібрати, нікому далеко не відлучатися — зараз і в дорогу!

А сам уклав шаблю до піхов та й пішов бойовиськом, роззираючись навсібіч і вдивляючись у тіла, що валялися на кризі. Довгенько ходив козак, аж ось нахилився і підняв якийсь згорток, що лежав на снігу.

— От і знахідка вам, панове! — каже запорожцям.

— А що то?

— А те, що пекельниці в саквах[6] везли!

Тут затіпався згорток на руках в отамана і заверещав, мов несамовитий.

— То се немовля?! — не повірили своїм очам запорожці.

— Козацьке се дитя, за которе ми кров’ю заплатили! — замислено відказав отаман. — А чи варте воно того, сам тільки Бог знає…

Почухали потилиці козаки.

— А що ж із ним отсе робити?

— Повеземо в Україну… до роду його!

— А як умре дорогою?

Нічого не сказав на теє отаман. Свиснув на коня, а як той підбіг до нього, тугіше затягнув попругу, виліз у сідло і сповиток перед собою поклав.

— Всі на конях? — питає.

— Всі,— каже йому товариство.

— Ну, то гайда, бо скоро смеркає! — І вже рушаючи, докинув: — Дорога в Україну неблизька… що Бог дасть, то те й буде!

За часів його милості короля Владислава неподалік від Охматова мешкав старий козак на прізвисько Чурай. Сам віка він доживав на хуторі; було в нього семеро синів, але старші полягли ще замолоду, а найменший, Петрусь, безвісти щез, — шість год уже минуло, як подався у Січ, і хоч би