Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

Ілько влетів у двері якраз тої миті, коли музика чорнявий зайшов ззаду, за лавку і під лікоть витягав з-за столу молодицю.

— Прекрасная пані! Лише одна хвиля, ходім я покажу чудовий німецький кінь — мій здобич! Єсть добутий у чеснім герці з одним німецький лицар.

Мірошничиха годна була встати з-за столу. Але загребущі пальці сивого міцно притисли її коліна до лавки.

— То волох жартує! — пояснив, в’їдливо посміхаючись, лях. — Не слухай! Його кінь не в стайні, а на припоні. І до того ж він у конях не розуміється, бо в нього не кінь, а кобилиця.

— Що?! — заревів вояк у панцирі. — Мій товариш бреше? Ах ти ж свиня схизматська!

Але не він вдарив сивого погонича. Його вдарив ззаду той, що глеки притяг. А ляха щосили в щелепу затопив Йонас. Сивий якось гикнув і завалився головою на стіл. Лях же злетів з лави і скоцюрбився під стіною. Музика, вдячно кивнувши головою товаришам, обережно підняв з лави молодичку і поніс до внутрішніх дверей, що вели до стайні всередині заїзду.

Ілько стояв посередині корчми і дивився услід чорнявому, поки він з ношею не щез за рипучими дверима.

— Ну?!! — гримнув той, у панцирі. — Куди, вишкрябок, вибаньчився?!! Давай гусака!!!

Ілько хотів ще раз нагадати, що гусак належить погоничам. Та, зиркнувши на обох побитих, пояснив:

— Мій пане! Гусак старезний. Ще шкіра навіть на ньому не пропеклася.

— А ти не брешеш? — спитав той високий, що з рурами прийшов.

— Я куховарю змалечку. Якщо ви кращий кухар за мене — ось вам шпичак і пробуйте.

— Та я тебе!.. Який я тобі кухар?!! — замахнувся нагаєм на Ілька. — Та я вояк зроду! От же йолоп. Ні чорта на цій темній Русі не розуміють! Дикуни!

Тремтячими руками Ілько обчистив огірки, змив над різанкою редьку, обтрусив землю і обдер верхню шкірку з цибулі.

За якийсь час повернулися в корчму музика і мірошничиха. Чорнявого розібрало вино, і він добре похитувався. Молодичка йшла бадьоренько, лицем вся червона, розпашіла. І під пахвами на сорочці проступили темні плями.

Їм обом налили вина. Волох вихилив одним духом, і потягся до свого інструмента. А молодиця тільки раз ковтнула і струсонула плечима, заплющила на мить очі.

— Ну як кінь у нашого музики? — спитав вояк у панцирі.

— А хіба тільки він у вас із конем добрим? — зробила великі очі молодиця.

— Антанасе! Зроби добре діло — покажи свого коня красуні…

Антанас встав мовчки з лавки, мовчки взяв молодицю під лікоть і потяг до виходу надвір.

— Дурню ти, Антанасе. Ти їй у стайні покажи…

Ті, хто були за столом, навіть музика, нахабно і глумливо зареготали.

Антанас повернув молодицю і підштовхнув у внутрішні двері заїзду. А сам, ще двері не зачинилися, закасував запаску і сорочку молодиці.

Всі бачили, як він нахиляє її. Але далі не змогли подивитись, бо вона сама, заголена вже вище срамного, штовхнула ліктем двері. І вони поволі, з голосним рипінням закрились.

Ілько, сторожко озираючись, боком-боком підібрався до печі і витяг гусака. Бо саме вже час було виставляти на стіл, хоча знав, що не виставить його цим козолупам. Він озирнувся до столу. Музика висмоктував останні краплини з кухля і не бачив, як по лаві підсовується до нього сивий. І, коли Джованні впустив кухля на мокрі дошки, сивий погонич щосили вдарив його лівицею в черево. Джованні гикнув і вивернув геть усе назад: і оселедці, і вино, і редьку. Погонич же був над ним. Всіма пальцями він вчепився у кучеряві патли волоха. Відтяг голову назад, а потім хряснув лицем об закаляний стіл. Джованні захарчав і гепнувся лантухом на землю. Кров чуріла з потрощеного носа на долівку. Карбований ніс волоха перетворювався на якийсь бурий огірок.

Сивий торсав ляха. Той не рухався.

— Ти, попихачу юдин! Тягни його на вулицю, та швидше! — засичав сивий, підступаючи до Ілька. Погляд жахний, як у коня обісілого.

Дивився лише лівим, але борони Боже від такого погляду.

Ілько вхопив під пахви ляха і спробував поставити. Та лях був таким важким і м’яким лантухом, як і Джованні. Тоді Ілько волоком потяг його до дверей. Сивий у спину видихнув йому слова:

— Залиш його біля брами. І сюди мерщій, в суму поклади гуску й дві хлібини, та поспішай!

Під палаючим, сліпучим сонцем Ілька лихоманило, судома тріпала і піт холодний ручаями заливав йому очі і крапав на порох подорожній. Обережно притулив ляха до брами. І тут на нього впала тінь. Він озирнувся, ще не випроставшись, і побачив над собою довготелесе тіло Йонаса.

— Ти хто от? — Він шарпонув п’яною рукою німецький меч із піхов і зробив випад.

Та Ілько встиг ухилитись і відскочити. П’яний лицар