Алоїс Ірасек - Скалаки

тим каменем пробігала вузенька стежечка, що вилася змійкою од садиби аж до річки. Стежкою тією ходили тільки мешканці «Скелі». Зеленої пори її і не видно було серед кущів та всякого зілля. Мало хто з сусідів знав ту стежечку.

Біля самої річки на невеличкому лужку під кручею стояла вбога хижка. Старий клен та темні вільхи закривали її влітку своїми густолистими кронами. Стіни хижки не біліли серед темної зелені, а од шибок не відбивалися золоті сонячні промені. Злежану солом’яну покрівлю встилав зелений килим моху. Чорні вікодавні стіни похилилися. Лиш навесні та влітку, коли ластівки ліпили гнізда під стріхою, коли дерева шелестіли, лужок красувався квітами та шуміла річка, було там весело. А нині хижка стояла в снігових заметах самотня, покинута, забута; господарі «Скелі», яким вона належала, не дбали про неї. Та й сама садиба часами стояла пусткою. В Чеській землі нерідко таке бувало, що селяни кидали свої домівки. Переслідування за євангелічну, або ж чесько-братську віру[3], знущання вояків — і чужоземних, і своїх, цісарських та панських,— усе це виганяло хлібороба з хати, зганяло з батьківського лану, а то й змушувало зі зброєю в руках ставати проти гнобителів.

Року 1627-го «Скеля» спорожніла; її господареві неспромога стало відробити панщину, утримати жінку й діточок і прогодувати худобу. Та на другу осінь у садибі все ж з’явився новий хазяїн. Ніхто спершу не знав, звідки примандрував він сюди.

— Цей теж скоро втече,— гомоніли в кількох дворах, що лишилися з багатолюдного колись села. Але він не втік. Над «Скелею» тепер знову здіймався димок із комина, а в вікнах вечорами світилося.

Треба було справді неабиякої одваги, щоб зайняти покинуте, спустіле обійстя. За тих часів халупник за голову брався, коли дідич давав йому велике господарство, і слізно благав пана змилосердитися над ним та оддати ту садибу комусь іншому.

Новий господар «Скелі» звався Їра Скалак. У селі скоро здогадалися, що то не справжнє його прізвище, і спочатку не дуже-то довіряли йому. Та з часом він здобув повагу сусідів і став у селі першим чоловіком. Од людей не втаїлося те, що Їра Скалак на початку 1628 року був серед повсталих опоченських[4] селян. Не навчені бойової науки, погано озброєні повстанці недовго чинили опір панам, котрі закликали на поміч цісарського генерала, жорстокого дона Мартіна Уерту. Генерал узяв приступом Нове Мєсто-на-Метуї і тамтешній замок, де забарикадувалися повсталі селяни, й розігнав їх. Ватажків повстання схопили й страшно покарали.

Про участь Їри Скалака в цьому повстанні було записано і в протоколах слідства, що провадилося в Опоченському замку, і в родинній книзі Скалаків. Змістом ті записи не то що різнились, а суперечили один одному. В протоколі писалося, що Їра Скалак із своїм братом Мікулашем «підбурював хлопство на ребелію, item[5] учинив crimen laesae Majestatis[6], item бунтував проти влади, разом з іншими ребелянтами фортецю і замок Новомєстський захопивши, пограбувавши й сплюндрувавши дощенту». А на палітурці старої біблії, реліквії роду Скалаків, син Їри Мікулаш записав, що батько його повстав із збуреним народом проти панів і що за те його схопили пораненого, вкинули у в’язницю і разом з братом Мікулашем та іншими страхітливо покарали.

Брата його Мікулаша колесували, а над ним самим змилувалися і зменшили йому кару: тільки одрізали вуха та на спині тавро випекли. Він утік з Опоченщини й оселився в селі Ж., в маєтностях находського князя, в садибі на скелі. Спотворений, позначений тавром, він, проте, зумів здобути пошану своїх сусідів. Нащадки його так і лишилися жити на «Скелі». Предківський дух переходив од батька до сина, й кожен із Скалаків черпав силу й утіху в книзі, що була таємницею роду, його скарбом.

Минулися страхіття Тридцятилітньої війни[7], почалося нове сторіччя, а війнам кінця-краю не було. Села виплюндровували так, що й сліду не можна було знайти, де вони стояли. Хлібороби кидали свої оселі, а сини їхні, силоміць узяті до війська, лили свою кров на далеких бойовищах.

Рід Скалаків удержався на «Скелі». Вони терпляче зносили всі злигодні кріпацтва й знегіддя прусських війн; здавалося, що згасли в них сила й одвага їхнього предка, що тяжке рабство притупило їхній розум. Забулася в селі слава першого Скалака, героя-повстанця, і на його онуків не дивилися вже, як на рід своїх оборонців. Тільки розважливість, добра вдача та письменність лишилися прикметами тої родини, і це завжди підносило Скалаків над усіх їхніх односельців.

Наприкінці Семилітньої війни найстаршим у роду був Їржі Скалак. То він із примусу підстелив панським коням останню пашу своєї останньої корови й засипав їм у ясла рештки борошна й висівок — останній хліб своєї родини. Їржі господарював на «Скелі» удвох із своїм єдиним сином Мікулашем, рано овдовілим. Молода сестра Мікулаша Марія