Енн Файн - Позаду льодовні

йому відповісти, що я мало себе не викрив. Але я був надто близько — вони неодмінно здогадалися б, що весь цей час я відсиджувався тут.

— Касс. Касс! Кассандра!

Вона вмить висунулася з вікна своєї спальні:

— Мені ніколи. Що ти від мене хочеш?

Я досі дивом дивуюся щоразу, коли вона отак огризається до батьків. А колись ні я, ні вона ані листочком не наважувалися пошарудіти, чуючи, що нас кличуть, — але то було ще за тих часів, коли ми трималися разом і повсякчас стежили за Джеймісоном.

До стеження ми ставилися надзвичайно серйозно і були ладні годинами корчитися в засідці від холоду й тісняви, під мокрими деревами й у затоплених канавах, вичікуючи, поки вдоволений Джеймісон врешті пройде повз нас. Тоді ми могли братися до справи. Він використовував найрізноманітніші отрути, аерозолі, гази і капкани, а ще мав зброю, яку його дід приберіг після війни, але на яку в нього не було дозволу; тому ходити за ним слідом завжди було небезпечно. Тато нам заборонив наближатися до Джеймісона, поки той працював. І він не жартував. Ми знали від самісінького початку: якщо нас рано чи пізно спіймають на гарячому, то просто нам це не минеться.

Але Касс казала, що це наш обов’язок. А Ліса, хоч ніколи й не наважувалася нам допомагати, все ж тримала язика за зубами. Тож ми з Касс знешкоджували маленькі підступні капкани, які Джеймісон так дбайливо встановлював, поки ми за ним стежили. Ми шпурляли невеличкі камінчики, від яких спрацьовувала металева пружина. Ми зішкрябували грубі сірі шматки отруйної принади, яку він розкладав по всіх усюдах, і складали їх в одну охайну смертоносну купку, а потім закопували якомога глибше разом з палицями, що ними збирали та рили яму. О так, ми від початку були надзвичайно обачними. Ми вже надивилися на «досягнення» Джеймісона, тож не наважувалися надто ризикувати.

Навесні, коли наставала найгарячіша і найжорстокіша пора діянь Джеймісона, ми цілими днями ходили за ним назирці. Тижнями ми вдавали з себе вигнанців чи підпільників, партизанів чи шпигунів. Пригадую, одного разу я навіть прикидався вовченям. Ото були часи!

Зараз я стежу за ним наодинці. Найгірші справи з кротами. Джеймісон ненавидить кротів так само люто, як Касс ненавидить його. Я ніколи ні до кого й ні до чого не відчував такої ненависті. Часом мені здається, що я маю дірку, крізь яку витікає це почуття. Бувало, я майже починав ненавидіти, але на цьому й спинявся. Так, по-моєму, Джеймісон справді мерзенний. Мені не подобається ні те, що він робить, ні те, що він каже. Мені огидна навіть сама думка, що він працює на цій фермі: настане час, і господарем тут стану я, а на кожному полі й у кожних хащах лишатиметься його дух. Якби він не був Лісиним батьком, то хай би йшов собі на всі чотири вітри. Але все-таки кров у мені через Джеймісона не закипає. Я не хочу щодня встрявати через нього в неприємності, як Касс. Не уявляю, як можна аж так ненавидіти.

Зрештою, Касс завжди була гарячою головою. «Ні керма, ні вітрил», — казав про неї тато і повсякчас виходив з кімнати, щойно вона починала набирати обертів. Зате з мамою вони можуть гарикатися годинами, як-от нині вранці, на подвір’ї: Касс мало не випадає з вікна своєї кімнати, а мама, лютуючи, погрожує їй шваброю.

— Чому це я зобов’язана? З якого дива?

— Бо я так сказала.

— Так нечесно!

— А тепер, панночко, послухай мене…

Але Касс уже перекрикує її:

— Ти не можеш просто так узяти і сказати: «Бо я так сказала». Я вже не дитина!

— Касс, востаннє тебе попереджаю…

Я посунувся по стіні ближче до Джеймісона. Мама з Касс зчинили такий галас, що він мене й далі не помічав. Джеймісон з тих людей, які ніколи не піднімають голови. Я спостерігав, як він копає — спокійно і розмірено, лише він так уміє. Помітивши звивистого дощового черв’яка, викинутого на сонце лезом лопати, або ж зауваживши легенький порух там, де секунду тому він устромив заступ, Джеймісон нахилявся і забирав черв’яка з грудочок вологої землі, до яких той прилипнув, з такою дбайливістю й обережністю, що можна було подумати, нібито чоловік його рятує, а не ось-ось жбурне в пошарпане старе відро, яке стояло біля нього. Я ж бо знаю, нащо йому здалися ці черв’яки. Він використовує їх як принаду для кротів.

Коли Джеймісон вирішив, що черв’яків уже досить, він попростував у сарай, тихенько насвистуючи. Я залишився сам, дивився вниз на відро, і мені так хотілося, щоб Касс сиділа зараз поруч зі мною, а не безглуздо сварилася на подвір’ї з мамою.

Касс миттю зістрибнула б зі стіни і, схопивши огидне відро зі слизькими в’юнкими черв’яками, побігла б стежкою туди, де починається висока трава. Там вона перевернула б відро, щоб вони повільно і нечутно розповзлися врізнобіч. Потім вона чкурнула б назад і кинула б відро на бік, точнісінько на тому самому місці, де Джеймісон його залишив.

— Отак! — сказала б вона. — Хай знає. Катюга!

Вона сподівалася б, що Джеймісон у всьому звинуватить собак або ж подумає, що надто затримався в сараї, або вирішить, що черв’яки виявилися бігунами на довгі дистанції, або ще щось на кшталт цього. Касс часто поводиться так, ніби всі, крім неї, недоумкуваті; але я не можу втнути таке з Джеймісоном, тепер уже не можу.

Ще кілька місяців тому такий план, можливо, вдався б. Щойно він повернув би з-за рогу теплиці та побачив своє дорогоцінне перевернуте відро, то миттю здогадався б, що це ми накоїли.