Валентин Лукіч Чемеріс - Анна Київська – королева Франції

зробив напродив багато такого, що держава за правління цього нащадка Рюриковича стала ще могутнішою. Він був прозваний Святим та Рівноапостольним, коли увів на Русі християнство. Саме він зупинив напади печенігів на Русь, на її кордонах будував міста й фортеці. А ще поширював знання, вчив русичів, як-то кажуть, уму-розуму. А які бенкети він влаштовував! (На Русі їх споконвіку називали «пирами».) Вельми щедрим був. Тож недарма його ще звали й Великим. І це вже народ його прозвав Володимир Красне (Гарне) Сонечко.

Син його – теж Рюрикович, Ярослав Мудрий, об’єднав мало не всі давньоруські землі. Анна, як дочка його, теж була з Рюриковичів[2] – по батьковій лінії. І дуже пишалася далеким предком своїм і батьком рідним.

«В літо 6545 (1037) заклав Ярослав город великий Київ, а біля нього Золоті ворота…»

Тут і починаються загадки, нерозгадані й досі.

Власне, другий різнобій у біографії Анни Ярославни (перший – приблизний рік народження): за одними даними майбутня королева Франції з’явилася на світ білий у Новгороді, коли батько Ярослав (тоді ще просто Ярослав, без додавання – Мудрий) там княжив, за іншими – в Києві, коли вже там Ярослав «сів на столі отчім».

Але, природно, в Новгороді й Києві вона одночасно не могла народитися. Та й більшість дослідників переконливо доводять: Анна Ярославна народилася в Києві, де й минули її (це вже точно) дитинство і юність. Отож вона була киянкою.

І за місцем народження, і за місцем проживання – поки її не забрали до Франції.

А киянка – це…

У всі часи, у всі віки-століття – це більше, значно, значно більше, аніж просто мешканка Києва.

Такою від Бога киянкою і була Анна Ярославна.

Травень 1050 року: весільний кортеж з дочкою Ярослава Мудрого прибув до Парижа.

Анна була вражена: тодішній Париж – маленьке містечко, глухе, усіма забуте, десь на околиці Європи, з брудними вуличками, з тіснявою.

Скаржилась батькові в далекий, але від того ще рідніший Київ:

«У яку варварську країну ти мене послав…»

Після святкового, завжди прекрасного і завжди осяйного Києва, Анна довго не могла звикнути до Богом забутого Парижа – бідного, нужденного і надто брудного та занехаяного, у якого, здавалося, тоді не було ані найменших перспектив хоч коли-небудь стати знаною світові однією з прекрасних європейських столиць…

Каштани, каштани, каштани, Софії і Лаври хрести. Кияни, кияни, кияни, Ви – сестри мої і брати. Я з вами в дощі, снігопади У черзі за щастям стою…

Це пісня на слова Ю. Рибчинського з пісенника «Білий світ на калині» (видання 1995 року).

А здається, що відлуння пісні цієї могло лунати в Києві і в часи Ярослава Мудрого у 978—1054 роках, а отже, і за дитинства та юності Анни, якій судитиметься стати королевою Франції.

«Спасибі» скажу своїй долі, Що в чорній пустелі ночей Я сотні разів божеволів, Від ваших, киянки, очей…[3]

Не лише більше ніж 1000 років тому – якщо брати епоху Ярослава Мудрого, – линули подібні пісні,