Костянтин Артемович Когтянц - Облога Белза

Почувши слова воєводи, що підійшов нечутно, неначе дух, князь обернувся й мало не заволав  — біль із рани пішов по всьому тілу, неначе туди знову врізався меч.

Дрозд, якому й тридцяти не було (після одинадцяти років жорстокої війни та страшної пошесті, яку там, далі на захід, назвали «чорною смертю», молодий воєвода не був дивиною), жодним порухом жодного м'яза не дав зрозуміти, що побачив князеву слабкість,  — і князь був йому вдячний за це.

 — Їжі вистачить місяців на три.

 — Н-не будуть вони змором брати...  — затинаючись, відповів Семен Наримунтович.  — На стіни полізуть.

Дрозд кивнув, ще не знаючи, що частково він помиляється. Щонайбільше за півтора місяця потане сніг із кригою  — і все довкола вкриє вода.

 — Щось у них обозу майже немає...

 — Повідставав. Коней вони не жаліли.

 — А це ще що? З ними татари?

Дійсно, до табору підходила корогва, озброєна по-татарському. Татарською була й посадка вершників у сідлі.

 — А це,  — кривлячись від болю, прошептав князь,  — волохи. Передовий полк Людовика.

Семен Наримунтович помилявся. Корогва, яку виставило васальне Угорщині воєводство Марамурешті, дістала наказ не робити гака, ідучи на збірний пункт, а зразу прямувати на з'єднання з поляками. У польському війську були ще дві угорські, точніше  — наймані французька та боснійська корогви, які король Угорщини після торішнього походу залишив на постій у завойованій Галичині.

Дрозд знав, що Людовикові служать чимало волохів, але на полі бою не зустрічався з ними. Тобто, може, у великих боях зустрічався, та не звернув уваги, бо у великих боях досі командував лише невеликим загоном.

На штурм їх навряд чи пошлють, а от засипати стіни стрілами... Через голови штурмовиків  — це вони можуть. Щоправда, ми їм також дещо підготували.

 — Підготувалися добряче й усе розрахували... Ще хоча б тиждень, а ліпше два...

Князь кивнув. Він  — один із небагатьох  — розумів, навіщо Дроздові потрібно тягнути час.

 — Перемовини почнемо або якщо вони самі надішлють герольда, або коли надійде Людовик.

Воєвода теж був такої самої думки. Зробити інакше  — показати, що ми боїмось. Ніде правди діти, таки страшно, бо лише дурень не боїться такої сили. Та от показувати цього не слід.

 — Розпочне їх пан[11] Володимир Мстиславович. Хай скаже, що я люблю Людовика з Казимиром, як небіж свого вуйка.

Дрозд зрозумів. Великий князь та король[12] Любарт Гедимінович вимагав, аби королі Заходу називали його братом. Тобто визнали рівним. Тому, зі свого боку, удільний князь Семен, який, до речі, таки доводився Любартові небожем, міг заявити таке. Певна річ, що в документі, писаному на папері, королі ніколи такого не визнають. Проте це лише початок переговорів, тож як перший запит таке титулування не викликає подиву.

 — І що наступного дня я сам прибуду до них обговорити умови цієї любові.

 — Сам?!  — не стримавшись, несамовито заволав Дрозд.  — Мало було...  — і осікся, зрозумівши, що на хвильку забувся  — перед ним князь. Хай реальну владу мав він, воєвода та слуга Любартів, але ця ззовні непоказна, жахливо скалічена, тиха та богобоязна людина була КНЯЗЕМ.

Вона мала титул, що викликав майже містичну пошану. Повага, пошана, навіть поклоніння, яким були оточені найбідніші князі, переважала пошану народів Заходу до своїх королів.

 — Та не мало,  — блідо усміхнувся Семен Наримунтович, пригадуючи, де він був порубаний і за яких обставин.

Півтора року тому.

Коли замкова брама просто впала за ними, князь Семен дозволив собі розслабитися.

Під час переговорів він увесь час побоювався якоїсь пастки, якогось Казимирового віроломства, щось таке просто аж світилося на дружньому, веселому, аж безтурботному королівському обличчі. Проте до ранку їм немає чого побоюватися. Узяти такий замок із наскоку можливо, лише якщо вартові зрадять або заснуть, проте тепер Його милість короля та великого князя Дмитра-Любарта (тодішні люди навіть у думках називали монархів за титулом і не могли собі й уявити, що можна інакше)  — так от, Його милість супроводжували найнадійніші  — в усіх розуміннях цього слова, найнадійніші. А за кілька годин неспішної ходи стояв зі своїм та головним волинським військом Його милість великий князь тракайський Кейстут, із військом навіть трохи більшим за Казимирове,  — це не кажучи вже про те, що коли до десяти тисяч латників додати одного Кейстута, то це, вважайте, усі двадцять тисяч.

У цьому поляки кілька разів переконалися за минулі місяці. Не випадково їхньою першою умовою було, щоби Кейстут не підходив близько до місця переговорів. Даремно, до речі, хвилюються  — Казимирова смерть Волині невигідна. І полон також. Як помре польський круль бездітний, то сяде на краківський стіл[13] його небіж  — Людовик Угорський, і об'єднаються наші вороги.

А так  — Казимир ще не старий, цілком може в нього ще син бути. Тоді союз ляхів із уграми трісне. Або спочатку союз трісне і змінить круль заповіт  — є ж князі Мазовії та Сілезії, які більше прав мають, ніж угорський король.

А взяти круля в полон  — так це не розв'язання проблеми, бо колись же й звільняти треба.

І все-таки князеві було тривожно. Щось його гнітило, щось не давало покою. Покрутившись на лавці години зо дві, князь піднявся. Старий слуга, якого колись приставили до княжича, щойно того відняли від грудей годувальниці, підхопився, хоча ще кілька секунд тому здавалося, що він спить так міцно, що його не розбудить і труба архангельська.