Ольга Мак - Киянка Красуня Подолянка

Скрикнула Любомира й пустилася тікати, а Водяник у воду пірнув — тільки забулькотіло по ньому: буль-буль-буль!…

Прибігла Любомира додому, матері скаржиться, плаче, а княгиня на те:

— Цур йому, доню, разом із сорочкою! Більше на ріку не ходитимеш, а я тобі другу сорочку справлю.

Сидять знову сестри проти віконця, на срібні веретенця[21] льон прядуть і своїх суджених виглядають. Пливуть Дніпром великі човни, всяким добром навантажені, одні вгору, другі вниз, а суджених як не видно, так не видно, як не чувати, так не чувати.

Коли одного дня в'їхав на княже подвір'я лицар ставний і на чорному, як ворон, коні. Коня до конов'язу прип'яв, сам у світлицю увійшов, шапочку зняв, княгині до ніг уклонився.

— Здоров, лицарю! — каже княгиня. — Сідай та розказуй, хто ти і з яких сторін і чи по волі прийшов, чи по неволі.

— Добрі молодці все по волі ходять, — відповідає лицар, — тож і я по власній волі прийшов. Я Деревлян,[22] князь Землі Деревлянської, що то є на захід звідси. У нас ліси густі, дерева багато всякого — через те і прозивають нас деревлянами. А прийшов я, бо зачув, що в Землі Полянській є князівна Яромира, станом висока, личком рум'яна, очима ясна, розумом славна і до всякої роботи вдатна. То хочу її засватати. Віддасте за мене, чи ні?

— Рада б я, — каже княгиня, — твою, княженку, волю вволити, та не можу: посватана вже наша Яромира за княженка Аскольда, що то пішов перед шлюбом слави лицарської добувати у степах половецьких, у городах грецьких. Яромира на нього чекає.

— Коли ж бо, — Деревлян на те, — даремно буде князівна на Аскольда чекати. Я сам був із ним у поході й на власні очі бачив, як загинув Аскольд із рук половецьких у степах. То хай Яромира за мене йде.

Яромира, зачувши це, та в плач, мати її потішає, а малий Лешко княгиню за одежу — смик!

— Іди геть, Лешку! — княгиня на нього. — Не до тебе тут тепер… — а до Яромири: — Що ж, дочко, зробиш! Пропав Аскольд — то пропав, а заміж тобі все одно треба. Йди за Деревляна. Він гарний, молодий, а земля деревлянська багата. Будеш княгинею. Йди!

Ще Яромира не надумалася, а Лешко знову княгиню за спідницю — смик!

— Іди геть, Лешку! — розсердилася княгиня так, що аж за вухо вщипнула карлика. — Лізеш, коли тебе не просять!

Образився Лешко, під піч до домовика чкурнув і вже не обзивався.

А Яромира подумала, подумала — і згодилася. Деревлян зрадів, зараз князівну поперед себе на коня — і помчав, аж закурилося за ними. Не вспіла дівчина як слід ні з матір'ю, ні з сестрою попрощатися.

Княгиня стала на ґанку, дивиться вслід за донькою й зідхає:

— Шкода, бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за сусідським князем!

Тут де не взявся Лешко й собі дивиться за вершником.[23]

— Авжеж, — каже, — буде князівна за князем, але ви не знаєте, за яким.

— Як то за яким? За Деревляном, що є князем у Землі Деревлянській. Там багато лісу й дерева, тому він і прозивається Деревляном.

— Ой, то правда, що там багато лісу, — потакує Лешко, — а тому він по-справжньому називається не Деревляном, а попросту Лісовиком.

— Та що це ти?! — злякалася княгиня. — Звідки знаєш?

А Лешко:

— Знаю, бо знаю! Князівна впала в око Лісовикові ще тоді, як по ягоди ходила. А він тепер у молодця обернувся і за деревлянського князя себе подав. Дивіться-но, як услід за ним дерева гнуться!…

Подивилася княгиня — і справді: ні вітру, ні тучі,[24] а там, кудою поскакав вершник, найгрубші дерева так гнуться, так гнуться, що аж верхів'ям до землі торкаються.

От сплакала сердешна мати, заголосила, та що зробиш — пропало!

Сидить уже Любомира сама біля віконця, білий льон на срібне веретенце пряде, на Дніпро-ріку споглядає, сестричку згадує, судженого виглядає. А його як нема, так нема.

Аж ось пливе Дніпром угору корабель невиданий, незнаний: сам увесь срібний, щогли