Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

Слово «парфум» належить до жаргону, яким користуються актриси (або старлетки, як їх називають під час фестивалю): марку парфуму легко змінити, й декотрі з чоловіків такого зразка можуть виявитися справжнім скарбом. Старлетки атакують «парфумів» в останні два дні фестивалю, якщо їм не вдається знайти нічого цікавого в галузі кіноіндустрії. А поки що цей сторонній і, схоже, дуже багатий чоловік може й зачекати. Усім старлеткам відомо, що ліпше покинути фестиваль із коханцем (з якого можна потім буде зробити кінопродюсера), аніж чекати наступної нагоди, завжди повторюючи один і той самий ритуал — пити, усміхатися (передусім усміхатися), вдавати, ніби ти ні на кого не дивишся, і дослухатися, як калатає твоє серце, з тривогою спостерігати, як швидко збігають на циферблаті годинника хвилини, хоч це ще й не останній день кінофестивалю, проте тебе досі ніхто нікуди не запросив, а «парфуми» — ось вони, тут.

Вони знають наперед, що почують від «парфумів», це завжди одне й те саме, але вдають, ніби вірять їхнім словам:

1. «Я можу змінити твоє життя».

2. «Багато жінок хотіли б зараз бути на твоєму місці».

3. «Сьогодні ти молода, але подумай, якою ти станеш через кілька років. Сьогодні саме час зробити інвестицію на тривалий термін».

4. «Я одружений, але моя дружина… (ця фраза може мати кілька різних закінчень: “хвора”, “обіцяє накласти на себе руки, якщо я її покину” тощо)».

5. «Ти принцеса й заслуговуєш на те, щоб до тебе ставилися як до принцеси. Навіть не усвідомлюючи цього, я давно тебе чекав. Я не вірю у випадковість і переконаний, що ми не повинні втратити цю нагоду».

Одна така розмова мало відрізняється від іншої. Різниця лише в тому, чого вона допомагає досягти (найліпше одержати в дар коштовну прикрасу, яку потім можна буде продати): бути запрошеною на кілька вечірок, що відбуваються під час прогулянок на багатих яхтах, роздобути якнайбільше візитівок, бути запрошеною на автомобільні перегони Формули-1, де буває одна й та сама публіка і де, можливо, на тебе чекає твій найбільший шанс.

Молоді актори також називають «парфумами» старих мільйонерок, чию «красу» підтримують пластична хірургія та ін’єкції ботоксу, — вони значно розумніші за чоловіків і ніколи не гають часу: з’являються лише в останні дні, знаючи, що вся сила спокуси — у грошах.

Що ж до «парфумів» чоловічого роду, то вони схильні піддаватися самоомані: вони вірять у те, що, звабивши жінку з довгими ногами й молодим обличчям, вони потім зможуть легко маніпулювати нею. Жінки «парфуми» покладаються на свої діаманти — й тільки на них.

Ігор нічого не знає про ці тонкощі: він уперше тут. І відкриває, на свій превеликий подив, що ніхто тут особливо не цікавиться фільмами, крім кількох відвідувачів бару. Він погортав кілька журналів, відкрив конверт, у якому його компанія зберігала запрошення на найважливіші урочистості, й ніде не знайшов повідомлень про якісь прем’єри. Перш ніж висадитися з літака на землю Франції, він хотів довідатися, які фільми беруть участь у конкурсі, — і мусив докласти неабияких зусиль, щоб роздобути цю інформацію. Аж поки один із друзів сказав йому:

— Забудь про фільми. Каннський фестиваль — це фестиваль моди.

Мода. Як її собі уявляють люди? Як те, що змінюється залежно від пори року? Тобто вони з’їжджаються в якесь одне місце з усіх куточків світу, щоб показати свій одяг, коштовності та взуття? У такому разі вони зовсім не розуміють, що означає мода. Мода — це тільки спосіб заявити: я належу до вашого світу. Я ношу уніформу вашого війська, не стріляйте в мене. Відколи чоловіки й жінки стали великими групами оселятися в печерах, мода стала єдиним способом повідомляти про себе так, щоб усі розуміли, навіть ті, хто тебе не знає: ми вдягаємося однаково, я належу до вашого племені, ми об’єднуємося проти слабших, і це нам допомагає вижити.

Але тут, у Канні, збираються люди, які вірять у те, що мода — це все. Один раз на півроку вони готові витратити цілий статок, щоб змінити якусь дрібничку у своєму вбранні й зберегти свою належність до престижного племені багатих людей. Якби вони бодай один раз побували в «Кремнієвій Долині» у США, де мільярдери, що збили свій капітал на індустрії інформатики, носять на руці годинники з пластмаси й ходять у витертих джинсах, вони, либонь, зрозуміли б, що світ змінився, і виникає враження, що всі перебувають на одному соціальному рівні й нікого тепер не турбує ані розмір діаманта в персні, ані марка краватки, ані модель шкіряної теки. Шикарні краватки та шкіряні теки припинили існування в тому регіоні світу, але зовсім неподалік звідти розташований Голлівуд, більш могутня машина, — хоч нині вона вже й перебуває у стані занепаду, — яка досі вміє навіяти людям наївним віру у високу моду, у смарагдові кольє, у велетенські лімузини. А що все це досі з’являється на сторінках журналів, кому спаде на думку зруйнувати багатомільярдну галузь індустрії, що складається з реклами, масового продажу речей, з яких немає ніякої користі, виробництва дорогих кремів, однакових, але під різними етикетками.

Смішні. Ігор навіть не намагається приховати свою ненависть до тих, чиї рішення зачіпають життя мільйонів чоловіків і жінок, які чесно працюють і зберігають свою повсякденну гідність, бо мають здоров’я, мають місце, де жити, мають любов своєї родини.

Збоченці. Коли нібито все в порядку, коли родина сідає вечеряти за одним столом, з’являється привид Суперкласу зі своїми нездійсненними мріями: шик, краса, влада й могутність. І родина розпадається.

Батько надривається на понаднормовій праці, щоб купити синові кросівки відомої фірми, бо, якщо він їх не матиме, на нього у школі дивитимуться як на маргінала. Дружина мовчки плаче, бо подруги носять сукні останньої моди, а в неї на таке вбрання немає грошей. Підлітки, замість знайомитися зі справжніми цінностями віри й надії, мріють стати співаками й артистами. Дівчата з провінції втрачають власне