Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

точніше — випурхнула струнка, коротко стрижена білявка в мокасинах, мішкуватих штанах-мілітарі з безліччю кишень та кишеньок, кругленькі груди під білою футболкою нічого не тримало.

— У мене гроші скінчилися! — вигукнув Котя замість привітання. — Узагалі диво, що ти вже тут!

— Нічого чудесного, Стогов. Лише Інтернет, — сухо відповіла білявка. — Перевірила, на сайті аеропорту ще зранку повідомили про затримку вашого рейсу. Хоча диво таки зафіксоване.

— О! Це яке? Небо впало на землю?

— Гора прийшла до Магомета, — відрізала дівчина. — Сама собі дивуюся, як знайшла час та натхнення доїхати сюди серед ночі. Нормальні люди сплять.

— Так ми ж ненормальні! — Котя широко всміхнувся.

— Ти ненормальний, Стогов, — відрізала білявка. — І мені це набридло. Сам знаєш.

— Хіба тижня тобі не вистачило, аби відпочити?

— Більш ніж досить. А ще я багато думала.

— З чим тебе й вітаю.

— Дякую. Ти відпочив?

— Знаєш же сама, це не для мене. Пробухав тиждень, як не в себе. Так і час пролетів.

— Можеш бухати далі, Стогов.

— Так, спокійно. Хіба ми не…

— Ми — не! — білявка, не стримавшись, навіть тупнула ногою. — Я приїхала сюди сказати вам, Костянтине Романовичу, що ви — мудак! Можете додати до своєї колекції розлучень друге! Аби закрити тему тут і тепер: живи у своїй квартирі, машина — моя. Ось такий у нас із тобою розподіл майна, Стогов.

Котя пустив сумку на асфальт.

— Може, ну його? Удома поговоримо?

— Уже. Я все сказала. Є що — додай.

Котя видихнув, відчуваючи легкий перегар від випитого кілька годин тому віскі.

— Пішла ти, — це прозвучало беззлобно. — Додому довези, для чогось же приїхала. І спи потім, де хочеш і з ким хочеш.

— Ти, Стогов, спиш, із ким хочеш, краще за мене! — білявка розвернулася, сіла в машину. — Бач, таксі тут повно! Сам доїдеш!

Хряснули дверцята.

Джип рвонув із місця різко, коли вивертав на трасу — ледь не зачепив найближче «шевроле».

— Хоп, — промовив Котя, проводжаючи втрачене авто поглядом, у якому не читалося смутку, розпачу, лише зосередженість на розв’язанні раптової проблеми.

Поруч кахикнули — підійшов інспектор зі смугастим жезлом, котрий весь цей час стовбичив неподалік. Недбало кинув руку до козирка, потім цю ж саму правицю простягнув Стогову. Стиснувши її, Котя відчув опір, міліціонер виявився сильним. Чекав якихось слів. Але той знову козирнув, мовчки запропонував цигарку.

Прилуцькі.

Котя не курив такі. Але з ввічливості пригостився, підпалив від простягнутої дешевої запальнички.

— Проблеми?

Поруч стояла Юля, однією рукою тримаючи за ручку клітчасту дорожню валізу.

— Нема, — пробасив Котя.

— Мало того, що все чула. Ще й бачила. Куди підкинути?

Тим часом інспектор відійшов — затріщала рація біля плеча. Провівши поглядом і його, Стогов повернувся до Юлі. Перепитав, бо справді пропустив повз вуха, зайнятий іншими думками:

— Що?

— Я з машиною. Тут, на стоянці. Тепер зрозуміли, чому не пила з вами?

Котя підхопив сумку, закинув на плече.

— Не та ситуація, аби відмовлятися. Ви чуйна людина, Юленько. Знаєте, для чого я з шістнадцяти років сів за кермо? Аби знайомитися. Підсадиш у машину прекрасну незнайомку, і нам завжди по дорозі.

— Тільки нічого собі не плануйте, — тут же попередила вона. — Ми не в кіно, Костянтине, і на брудершафт поки не п’ємо.

— До чого тут кіно, брудершафт, пити?

— До того. У фільмі я б лишилася з вами на ніч. Або — завезла до себе. Уранці ви б принесли мені каву в ліжко, облили гарячим, ми з цього б довго сміялися. Тоді поїхали б кататися, забули про справи на кілька днів, говорили, говорили, говорили… У житті я підкину вас до під’їзду. І не гарантуватиму, що найближчим часом ми зустрінемося. Хоча з вами цікаво.

— Правда?

— Чиста. Самі ж називаєте себе оптимістом. Так вам куди?

— Оболонь, район набережної.

— Тим більше. Мені по дорозі, у бік