Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

— Звичайно, купимо... — зітхнула Ольга Федорівна. — Ну, я в земстві своєму відпрошуся, а Петруся вам підкину на цей час!

— Ну, аякже!— зраділа Літа Миколаївна. — Поїдемо вдвох, коней на станцію вишлють, чекають, як таких уже там гостей! Я сказала, що, може, з подругою приїду. Я така рада, що ти згодна! Диякон переказував: ігуменя йому наказала, щоб неодмінно до неї завітала. Це ж цікаво познайомитися! Значить, і на вінчання запросять.

— А в чому ж їхати?— занепокоїлася Ольга Федорівна. — Ти ж, Літочко, знаєш мій гардероб!

— Нічого, обміркуємо. Я дам тобі мою шовкову перламутрову блузу, вона тобі личить, ти її приміряла.

— А ти обов’язково візьми біле плаття з чорним стеклярусом. Коли пошила, а ще ні разу не вдягала.

— А може, досить батистового? Знаєш, з бузковими квітами? Я його люблю, і капелюшок до нього такий же. Біле надто модне і шикарне — я ж фасон у Петрограді у Варки нашої перемалювала.

— Ні, ні, саме там і одягнеш! А батистове теж бери, ми ж не на один день їдемо! Що у нас є — те все й візьмемо.

Галинка з Жечкою, нашорошивши вушка, слухали, забувши про все. Галинка любила Ольгу Федорівну, молоду вдову. І хоча дядя Ілько називав її «веселою вдовою» за назвою оперетки, Галинка не вважала її веселою, бо життя у тої було зовсім не веселим. Чоловік її помер, коли Петрусь був малий, і вона багато працювала, служила в земстві, брала завжди ще роботу на дім, — то якесь переписування, то якісь перевірки рахунків — нецікаву роботу, але ні від чого не відмовлялась, завжди була бадьора, працьовита, підтягнута, навіть елегантно вдягнена, — сама казала: «Я з нічого можу сама все зробити».

Якось цілуючи, як було заведено, рідних на добраніч, Галинка обняла й Ольгу Федорівну. Мама, сміючись, зауважила :

— Галинка в мене така лизушка, любить, щоб її цілували, і сама всіх цілує, не те що Олесик.

Ольга Федорівна, поцілувавши дівчинку, глянула якось сумно і мовила їй:

— Що ж, я й сама люблю, коли мене цілують.

І Галинка враз не по-дитячому відчула, що не про її дитячі поцілунки та подумала. І стало якось шкода «веселу вдову». Часто в розмовах з мамою згадувався якийсь Данька. Галинка його ніколи не бачила. Чоловік не чоловік, жених не жених. Жечка таємниче мружила очі, коли згадувала про Даньку, і казала звисока:

— Ти ще нічого в цьому не розумієш.

Тепер Данька був мобілізований. Ольга Федорівна посилала йому на фронт дбайливо зібрані посилки, казала подрузі: «Відкладаю гроші, щоб шовкову білизну надіслати, кажуть люди, у шовковій нічого не заводиться, — розумієш, Літусю?» — додавала значущо.

Вона наказувала Петрусеві вкладати в посилки листи, що він неохоче робив, навіть на своїй фотокартці, де був сфотографований у касці з іграшковою рушницею, підписав під диктовку матері: «Дядю Даню! Ходімо бити кайзера Вільку». Галинці було чомусь неприємно на це дивитись (посилку запаковували у них), і взагалі шкода було Петруся.

Літа Миколаївна іноді казала:

— Плюнь на Даньку, він тебе не вартий. Давай я висватаю тебе за порядну людину.

— Хіба я проти?— зітхала Ольга Федорівна. — Але ж де вони, ці порядні? Хай війна скінчиться, я й на поріг його не пущу.

Зі сватанням у Ольги Федорівни нічого не виходило. Починалося все ніби як слід, і досить швидко все розладнувалося. Та Галинка з Жечкою завжди з цікавістю слухали про її нові знайомства, зустрічі, короткочасні романи, які відбувалися більше в її уяві та планах, ніж насправді.

Подруги Єлизавета Миколаївна і Ольга Федорівна збиралися так, наче їхали не в глухий повіт Полтавської губернії, а кудись до столиці або на фешенебельний курорт, бо хвилювались за свої туалети, приміряли плаття, блузки, капелюшки. Лізочка прийшла на цілий день, щось перешивала, дошивала, прасувала, взагалі збирання було веселе, і дівчатка були в захопленні.

-— Тьотя Літа буде найкрасивіша, — безапеляційно казала Жечка.

Олексій Іванович, тато, як завжди, не втручався у справи дружини, і Галинка не могла зрозуміти, чи незадоволений він, чи просто байдужий до цього, бо, як завжди, після редакції зачинявся в своєму кабінеті — або відпочивав, або працював. Все і всі завмирали. Крім сина і дочки, усі його звали «дядя Альоша», і хоча він ніколи не підвищував голосу, ніколи ніхто від нього не чув сердитого, не те що лайливого слова, — усі його боялися. Тато — «дядя Альоша» — був «найрозумніший» і, здавалося, все знав і все розумів, хоча ніколи нічим не вихвалявся і вважав це «поганим тоном», про що казав ніби мимохідь дітям і учням. Взагалі він був не з говірких. От і зараз тільки сказав:

— А коли повернетесь?

— Ну, за тиждень. Я б хотіла з тиждень побути, — сказала Літа Миколаївна, прикинувши, коли буде храм, коли весілля, — а то про що й розповісти вдома!