Володимир Кошелюк - Green Card

так вийде, стоячи на Майдані, кидаючи пари цілими групами? Божевілля. Кінчена держава…

А це що? Лотерея на грин-кард – «регистрация до первого ноября». Лотерея – це цікаво, особливо зважаючи на те, що мені везе, як утопленому. Клацнув, зачиняючи вікно. Чекай, перше листопада – це ж завтра… Що ж воно за лотерея? «Гугл» нам у поміч і «Вікі», пророк його…

«Грин-картка (також Зелена картка, Грин-кард; англ. green card; повна офіційна назва: United States Permanent Resident Card) – посвідчення особи або так звана ідентифікаційна картка, що підтверджує наявність дозволу на проживання в США людини, що не є громадянином США, але постійно проживає на території США, та надає право працевлаштування на всій території цієї країни».

Цікаво – можна випробувати долю й чкурнути звідси до Штатів. Це видалось мені настільки безглуздим, що я зозла закрив браузер. День пройшов як завжди: валяюсь на дивані, читаю книгу, дивлюсь телевізор, допомагаю по господарству. Після вечері вирішив глянути, що там у Фейсбуці робиться.

Тільки-но запустив «Оперу» – з’явився «Единственный официальный сайт правительства США по регистрации заявлений лотереи Green Card», сторінка замайоріла смугастим прапором. Я ж наче закривав…

Хіба глянути? Нехотя відкрив «єдиний офіційний». Анкета простенька. Тільки з фото довелося поморочитися.

Ось і підтвердження. Принтер сухо закректав, видаючи листок з особистим номером та паролем доступу для перевірки результатів лотереї. Коли дивитись?

Аж з 1 травня дві тисячі дев’ятого. То нехай лежить. Кнопка монітора моргнула й згасла.

Я навпомацки роздягнувся і скрутився під теплою ковдрою, в мільйонний раз перебираючи події свого короткого, але вже такого насиченого життя. Навіщо?

Чому саме зі мною? Ця банальщина зривала дах, розщеплювала мозок. Як жити тепер?

Треба спати. Все. На сьогодні допит закінчився.

Далі буде.

Легенька пороша кружляла, перекидалась, стелилась на вологу землю, втрачаючи чудову білизну, насичуючись чорнотою й брудом. Нашорошені горобці люто бились за кришечки, майже перекидаючи годівничку. Це я зробив. Тільки старався для всіх птахів, але сірі хулігани розігнали синичок й нахабно вимагали харчів. Щось торгнуло вхідні двері.

– Є хто дома?

– Заходьте.

Огрядна поштарка, тяжко дихаючи, щось діставала з пузатої торби, розносячи дух свіжої фарби й паперу.

– Осьо прийшло, розпишись.

Не дивлячись черкнув, розглядаючи блідий конверт. Місто Київ, суд, повістка. Руки затремтіли, в горлянці здавило: це ж прийдеться побачити, говорити. Що вони задумали? Присів на краєчок стільця. Можна не їхати, пропустити всі засідання, й розлучать автоматично. Але чому суд?

Боїться за квартиру. Дивні люди – за квадратні метри здатні на все. Я так і не зміг зрозуміти городян. Це хворобливе поклоніння житловій площі. Ненормальні. Якщо пропущу засідання, знову прийде повістка, знову листоноша, знову хвиля народного радіо в селі. Ні, потрібно закінчити. Досить.

Побачивши повістку, мама якось дивно зиркнула:

– Що робитимемо?

– Поїду.

– Ми не хотіли говорити… Повістка вже приходила, але…

– Чому ж не показали?

– Думали, нехай трохи оклигаєш.

Я промовчав. Можна було закінчити місяць тому. Нічого, все вирішиться. Тиждень. Ще один поганий тиждень.

Повітря іскрилось морозом. Пів на шосту – глупа ніч. Доріжка світла блискотить білими іскринками. «Москвич» натужно бурчить, пихкає хмарою пари, нехотя розігрівається перед далекою дорогою. Всі на ногах. Ми з татом похапцем снідаємо. Потрібно встигнути до десятої години. Сьогодні засідання, і перед очима маячить зала суду, люди, судді. Доведеться розказувати, що та чому.

Аж мороз продирає, хоча в хаті віє теплом від грубки. Швидко збираємось, мовчки вмощуємось в авто.

У вікні мелькнуло стривожене обличчя мами, згорблена постать діда. Їдемо. Думки плутаються, кидає в холод і жар. Тато мовчить, зосереджено вдивляючись у затуманене скло. Скоріше б закінчити. Що б там не було.

Простір наливався колючою блакиттю. Ріденька пороша вибрикує, казиться, викручуючись широкими завитками. Обледеніла дорога гатить вибоїнами, стукотить старенькою підвіскою. Самотні авто мертво бликають пригаслими очима. Їдемо мовчки. Гуркотить двигун, пахне бензином, гуде пічка. Тремтять руки.

Чому так колотить? Це вони довели тебе до стану зашуганої тваринки, намагаючись створити зручного раба. Вдалося. Майже. Тепер нервую так, що нудить і в очах чорно. Я завжди підсвідомо гадав, що люди ставитимуться так, як ти до них. Нахабна брехня. Терпи й розгрібай цю купу покидьків, розплачуючись за довіру й недосвідченість.

Столиця зустріла довгими «тягучками», смородом вихлопів, брудними узбіччями. Купки людей нетерпляче тупцяли на зупинках, кидались у пащу переходів, сновигали тротуарами. Залізні коробки текли безперервною смугою, петляючи, кахикаючи чадом, тручись блискучими боками. Наш благенький «комбі» вперто трюхикав у лакованій річці блискучих авто, розбиваючи морозну синяву.

– Де машину дінемо?

– Поставимо на «Видубичах», там стоянка є.

Асфальтована петля поволі спускалась під міст, розсипаючись декількома звивистими щупальцями. Під’їхали до стоянки. Декілька машин, покритих іскристим снігом, вишикувалися в рядок на невеличкому асфальтованому п’ятаку. Ось і все – пора. Ноги погано гнулись, ледве видобувся з авто. Тато відійшов домовитись з охоронцем, щоб наглянув. Роззираюсь навкруги. Знайома обстановка.

Пом’яті продавці дисків й почорнілих бананів, ранні пасажири сновигають у хвилях пари. Від чепурного кафе накочується дух розчинної кави й біляшів. Зачучверений дядько риється в смітнику, дістає зеленаві пляшки, струшує, складає в засмальцьовану картату торбу, деякі допиває, пожадливо смикаючи борлаком. Ліниво рухаються бокаті автобуси, вирулюючи на стоянку чи посадку. Біганина, шурхотня, мурашник.

– Пішли.

– Погодився?

– Дав п’ятдесят гривень. Нам куди?

– На «Золотих Воротах» пересядемо. Потім чотири станції й пішки.

Кляте метро. Підземка знову війнула смердючим віддихом, нудотним теплом, людською мішаниною. Похмурі міліціонери, рвучкі двері, розсип жетонів – інший світ. Світ тисяч облич й шаленої самотності, де всі дивляться крізь, не помічаючи страху, радості, не сприймаючи іншого за людську істоту. Ти лише бутафорія підземки, необхідний елемент скаженого руху по колу. Та й чому хтось повинен помічати одного з трьохмільйонного невпинного міста, яке живе своїм безкінечним, особливим життям?

Між тим, запхались до вагона. Похмурі бліді обличчя, дротики навушників, маленькі книжки – кожен у своєму світі. Не дивно, чому такі зморені, – водночас проживають у декількох реальностях, часто плутаючи одну з одною. Так мимоволі станеш дратівливим й утомленим, худючим або товстим. Тут немає доволі, тільки недостатньо або надміру. Колись любив це місто. Зараз… зараз теж люблю. І ненавиджу. Ідеальна рівновага. Ідеальні відносини.

Пальці почервоніли, один злегка підпух. Дарма не взяв рукавиць. Казенні сірі ворота. Присадкувата будівля з маленькими вікнами. Брудний автозак, чорні солдати навколо. Один тримає дебелого пса в дротяному наморднику. Під їхніми поглядами втягуємо голови в плечі. Пластикові двері тихо рипнули, шкрябаючи намерзлі кім’яхи снігу. На вході молодий хлопець із чорними погонами записав паспорти, глянув на повістку, мовчки