Володимир Кошелюк - Green Card

Усе. Розмов не буде. Відчувалась божевільна свобода і легкість. Мабуть, так почувається в’язень, уперше вдихнувши повітря за колючкою. Між тим вийшли на платформу. Нечисленні люди втомлено чекали потяга метро, втупившись перед собою, перебуваючи у власному світі.

Дивне відчуття великого міста – тисячі людей навколо посилюють гостру самотність, підкреслюють – ти один серед нас, до тебе нікому немає діла. Тато не любив міста. Не любив потяги, вокзали, аеропорти. Ще з армії. Говорив: «Навколо повно людей, а поздоровкатись нема до кого. Усі кудись біжать, штовхаються, перечіпаються. Час іде по-іншому. Ніби тільки приїхав до тебе, а вже й на вечір повернуло».

Смикнуло вітром, почувся скрегіт, ляскіт. Присідаючи, стишуючи хід прибув поїзд. Дерев’яний голос повідомляв роззяв, щоб не притулялися до дверей. Я зайшов у глибину, прилаштовуючись до протилежних дверей. Хотілося прихилитись до поручня й спинити натруджені ноги. На мить заплющив очі.

Короткий поштовх – рушили. Що воно смикається, здається, нікому не став на ногу… Намагаюсь стати боком – Алла!

Хвиля чорного волосся, темні вологі очі, міцно вчепилася в мій рукав, підступила впритул:

– Ты куда ушел! Почему?! Я весь вечер… Я чуть с ума не сошла!

– Пусти.

– Ты… это же я…

– Заспокойся, більше немає чого кричати. – Тато простував вагоном до інших дверей.

– Денис, куда вы!

– Я тебе не знаю.

– Я же люблю тебя!

Вагон струснуло. Шваркнули половинки дверей. Нічого не помічаючи, я пробирався, штовхаючи людей, тримаючись поручня.

«Обережно, двері зачиняються!»

І самотня фігурка дівчини на пероні, що стрімко меншає…

«Станція “Золоті Ворота”, перехід на станцію “Театральна”».

– Вийдемо?

– Давай.

Тато пішов першим. Я плентався слідком. Вийшли до скверу біля Золотих Воріт. Вітерець холодив обличчя. Туман розсіювався, чоло давило стальним обручем. Серце несамовито стукотіло, горіли щоки, злегка поколювало в очах. Крадькома глянув на тата – лице витяглось, засмага проявилася різкіше.

– Це все?

Тато промовчав.

– Як вірити комусь? Вона…

Низьке гудіння, нутряне воркотання міста. Я не розумів його мови, не відчував слів. Щось залишило, назавжди покинуло тіло. Боліло в грудях.

– Добре, поїхали. Я подзвонив – тьотя Катя чекає.

Слухняно піднявся з ребристої лавки – знову дорога, і знову під землю.

…Я жирію. За два місяці набрав дванадцять кілограмів. Пізно встаю, їм, знову лягаю, знову їм. Уже місяць удома. Не втримався в столиці. Мабуть, не дуже й хотів. Усе осточортіло. Робота в рієлторській фірмі на тлі загальної кризи нагадувала повільне катування – прийшов зранку й сидиш біля монітора, ловлячи косі погляди співробітників.

Тихо, жодного дзвінка, жодного клієнта. Із зарплатні тільки ставка – не дуже розженешся. Тьотя натякала – пора б підшукати собі кімнатку й жити, не напружуючи її, сестру і двох собак у трикімнатній квартирі. Я шукав, проте все не те. То хазяї скидались на бездомних, то ціна здирницька. Старався не засиджуватись у квартирі, на вихідних вирушав у місто, тиняючись вулицями, видзвонюючи оголошення, поспіхом перекушуючи в гидких забігайлівках…

Пам’ятаю одну неділю. Лупив холодний осінній дощ, я тільки вийшов від чергової квартири – хазяїн, добряче «під мухою», показував обдерту кімнатку з проваленим, обшмульганим диваном, увесь час заточуючись, дебільно посміхаючись.

– Не смотри, что маленькая, зато мы с женой люди веселые. Вот и сегодня гостей ждем. Может, останешься, вмажем по-братски?

З рота несло задавненим перегаром, маленька кухня відгонила нудотним сопухом пива, цигарок – усе це мішалося з різким духом копченої ковбаси, крабових паличок, ще якоїсь гидоти. Усилу позбувшись надокучливого дядька, вискочив зі смердючого під’їзду, вдихнув загазоване повітря.

Блискучі калюжі розтікались райдугою у вищербленому асфальті, рідка грязюка вперемішку з дрібним сміттям чвиркала під ногами. В кишені вібрував телефон. Дзвонила мама. Обережно спитала, як справи. Відповідав уривчасто, злісно. Не знаю, де бралось стільки злості. Ніякі знайомі чи родичі не мали на приміті житла. Боялись, що набиватимусь до них, чи ще чого. Не знаю. Тоді в голові не вкладалось: як так? Завжди ж посміхались, розпитували. Проте, як прийшлося…

Зам’явшись, мама сказала, що телефонувала тьотя Катя й запитувала, чи думаю шукати інше житло й що далі робитиму. Зрозуміло – більше в неї жити не можна. Чому ж не сказала прямо? Не поговорила? Пригадую завжди усміхнену добру тьотю, й не вкладається в голові. Мене викидають, виштовхують, як паршиву собачку. Що ж, сам винен, потрібно зразу рухатись звідти, а тепер… Холодні краплі затікали за комір, шапка зробилась важкою, ніби каска. Куди далі? Не сьогодні завтра фірму прикриють, продажів усе одно немає. Чого тоді там сидіти?

Нахиливши голову, щоб не так сікло обличчя, я наосліп рухався численними переходами. Гуркіт авто злився в єдину божевільну мелодію, вона видавлювала мозок, сковувала рухи, робила безпомічним перед сталевими щупальцями божевільного міського спрута. З переходу метро пахнуло теплом і смородом, гнилою вогкістю.

Ідеальні умови для розмноження мікроорганізмів. Чомусь згадались лекції з мікробіології. Люди, ніби паразити із гноянки, сновигали туди й сюди, відгонячи гниллю й вологою. Мене нудило від цього духу, духу немитих тіл і гнилих душ.

Я забрався в той же вечір. Зранку подякував за гостинність, узяв наплічник і рушив на роботу. Розрахувавшись за п’ятнадцять хвилин, ловлячи на собі співчутливо-насмішкуваті погляди колишніх колег, і направився на «Видубичі». Старезний «ЛАЗ» ледве дохилитав додому. От і все. Карусель зупинилась.

Я не відчував жалю, злості, розкаяння. Просто так сталося. За два місяці втратив все, що мав, до чого йшов цілих п’ять років. Хто винен? Сам.

Так повинно було статись, і все. Не знаю. Відчував лише втому й пустоту. Не стало універу, друзів, тренувань. Нічого не лишилось. Тільки старенький комп’ютер та інтернет через телефонну лінію. Там і зависав днями, переглядаючи останні новини, демотиватори, цікаві малюнки, зрідка заходячи у Фейсбук.

Я закинув спорт, поховавши подалі грамоти, кубки й мішені з останніх змагань. То інше життя – змагання, перемоги, мрії, кохання. Усе зникло. Деколи накочували такі сум і жаль, що хотілось кричати, трощити все навкруги. Тоді я одягався і йшов до ставка, в садок, поки той чад не вивітрювався.

Говорив я мало, більше читав чи засиджувався біля компа. Батьки мовчали, не чіпали мене. Розрадою став електронний щоденник, ретельно захований між папок диску D. Білому аркушу віртуального документа можна було розповідати все що завгодно, не боячись осуду, нерозуміння, переляку. Виговорившись, відчував полегшення.

Осінь видалась паскудною. Зранку гидко мрячило, небо затягло чорнильними хмарами. Батьки пішли на роботу, бабуся поралась надворі. Знайшов поснідати, всівся перед компом. Відкрив новини. Усе те саме. Президент обливає брудом прем’єра, прем’єр – президента. Хіба гадалося, що все