Василь Махно - Дім у Бейтінг Голлов

готелю, долали тридцять миль. У місті столітні дерева зашивали вулиці, фонтани зволожували сухе повітря. По Рівер-стріт бродили туристи і можна було перекусити у ресторанчиках обабіч бруківки з прокладеною колись трамвайною колією. Крамнички зі стилізованими віконницями рятували від спеки, кондиціонери обливали холодом випадкових покупців, які товклися, вибираючи сувеніри. Марія теж прикупила кілька дрібничок, а ще - солом’яний капелюшок, що його, вийшовши з крамниці, наділа на голову. Капелюх був із білої соломи і пасував до її засмаглого обличчя, відтіняючи кавовість шкіри. Потім вирішили пошукати якусь забігайлівку, щоби пообідати. Захотілося забратися кудись із цієї Рівер-стріт. Поблукавши вуличками, знайшли невеличкий ресторанчик. Замовили пива, супу і смаженої риби. Власниця пообіцяла, що рибу приготують за домашнім рецептом її родини. Південь ліниво похитувався гарячим повітрям на вулицях Саванни, а над нашими головами, високо на стелі, гудів вентилятор, наче пропелер одномоторного літака. Ми обідали і обговорювали наші плани на вечір. Марія запропонувала піти на концерт університетського квартету. Концерт, якщо вірити інформаційному довіднику для туристів, мав відбутися сьогодні в одній з історичних будівель колоніальних часів. У програмі було анонсовано струнний квартет Рахманінова. Покрутивши в руках програмку, Марія сказала: «Принаймні це Європа, ти ж так любиш Європу». «Повертаємося до готелю? Я мушу одягнути свіжу сорочку». «А я сукенку», - і зсунула собі на чоло капелюха. Поки я розраховувався з офіціанткою, дочкою власниці, Марія замовила квитки на дев’яту вечора. Наступних два дні ми робили те ж, що і попередні: купалися в басейні, їздили околицями Саванни і вешталися Рівер-стріт. Повертаючись до Нью-Йорка, посварилися через якусь дрібницю. І вже аж доїхавши до Північної Кароліни, Марія сказала, що їй потрібно в туалет, і я з’їхав на найближчій відпочинковій зоні. Коли ми ще мешкали у Брукліні, в напівпорожній квартирі на четвертому поверсі, в Марії стався викидень. Тоді весь день вона кепсько почувалася. Я вибіг до аптеки купити якісь піґулки. Аптека була на сусідній вулиці. Ми знали, що не можемо викликати швидку, бо не маємо на це грошей. Повернувшись, я застав Марію посеред вузької кухні, вона корчилася з болю. Я викликав таксі. Ми з’їхали ліфтом. Таксист довіз нас до госпіталю Маймонідес. У приймальній Марія вигадала адресу, ім’я та прізвище. А я сидів на металевій лавці, уявляючи, що з нею зараз коїться. Через три дні Марія повернулася додому: схудла, з глибокими впадинами на щоках і слідами заштриків на обох руках. Ми лежали і дивилися «Henry and June». Лежали і мовчали в ліжку, що пахло госпіталем. Вона часто заплющувала очі. Я розумів, що вона думає про смерть. «Якщо ми змінили країну, -одного разу сказав я, - отже, ми торкнулися до пам’яті». «Ні. Це просто відключка», - відповіла вона. «Від чого?» Я бачив, що Маріїна пам’ять дірява, вона не тримається за слова і не триматиметься за каміння Бейтінґ Голлов. Якось, лежачи в ліжку, вона довірилася мені, і розповіла про першого чоловіка, від якого зробила аборт. «Я боялася того аборту», - мовила, і накрилася з головою простирадлом. «Мама бачить його на тролейбусній зупинці. Інколи - біля гастроному «Сільпо». «Якби ви тоді одружилися, невже це щось би змінило?» - запитав я. «Не знаю, тепер це не важливо. У нього сране життя! Чому я тут, у цьому домі, щодня вслухаюся у вітри з океану, а він там, в Україні, здихає від цирозу?» «Минуле живе у наших словах». «Живе, живе, - перекривила мене Марія. - Де воно тільки не живе?» «Кожен сам вирішує, що робити йому зі своїм минулим». «Я теж вирішу», - відповіла вона, встала з ліжка і пішла на кухню. Я знав, що вона їстиме цукор. У спадок від Педрейґа нам дісталися залишки бібліотеки. Я перебирав різні книжки, щоби перенести на піддашшя. Зовсім не певен, що солідні, припалі порохом томи Британської Енциклопедії з побляклими золотими тисненими літерами на коричневих коленкорових обкладинках посідали якесь важливе місце у житті попереднього господаря дому. На дерев’яних бібліотечних полицях валялися американські популярні романи і підручники для середньої школи. Схоже було, що хтось наче хотів їх згребти і забрати з собою, але, передумавши, покинув, наче каміння на березі океану. Просто покинув, і пішов звідси геть. Я намірявся скласти коли-небудь романи і підручники в коробку й подарувати нашому індусові, бо Педрейґ сказав, що я можу викинути всі книжки, вони йому більше не потрібні. Тут було чути, як білки стрибали з дерев на дах будинку. Марія казала, що колись вони проломлять наш дах і його доведеться ремонтувати. «Ми живемо з білками, Маріє», - кричав я зі свого піддашшя. На одному стелажі, відсунувши кілька книжок, я побачив старий бінокль. Це була для мене втішна знахідка. Мабуть, Педрейґ придбав його, щоб оглядати береги й океанічні простори, які можна було побачити з цього піддашшя. Коли Марія сідала на кухні, спершись спиною до обшитої деревом стіни і, охопивши двома руками горнятко, пила чай, я брав бінокль і бачив кораблі та яхти. Марія сьорбала чай, а я розповідав про кораблі або про те, як на яхті, що від учора стоїть на якорі, снідають. Тоді Марія запропонувала називати океан не за порами року, скажімо, зимовий чи літній, а за кольорами, бо кольорів і їхніх відтінків набагато більше. Зранку він міг бути сіруватий, наче пір’я чайки, до обіду - вже жовтий, як прибережний пісок, а під вечір, при заході сонця, наливався фіолетом і був схожий на сливовий сад, що колихався перед нашими з Марією очима. Кілька років тому, коли ми познайомилися, вона була студенткою у Пітсбурзі і на вихідні приїхала в Нью-Йорк до друзів. Ми зустрілися на вечірці у моєї приятельки Наташі, яка була одружена з французом. Вони винаймали під майстерню велике приміщення на Тридцятій вулиці і час до часу збирали різноманітний богемний люд. Я прийшов із дощу, ввалившись у гамірну тусовку. Роззирнувшись, упізнав кількох людей. Налив собі вина, і біля столика із закусками помітив худорляву дівчину. Вона виловлювала своїми чипсами овочі з італійського соусу і всміхалася. Я перехопив погляд її оливкових очей, які в яскравому світлі набирали кольору зелених водоростей або ставали ультрамариновими. Тепер я кажу, що її очі змінюють колір так само, як океан. А вона відповідає, що це мої фантазії, і що в такий спосіб я хочу її втримати біля себе та океану. Ми тоді вийшли разом у ньюйоркську ніч і, перейшовши кілька авеню, попрямували Бродвеєм до Ґринвич Віллидж. Улітку я мешкав там