Колм Тойбін - Завіт Марії

дуже правильно: мало говорили, щоб віддалитись одне від одного, тому що обоє знали: він піде. Мабуть, раніше.

До того як він пішов, я мала би бути уважнішою: пильнувати, хто до нас приходить і що обговорюють за моїм столом. Бо коли приходили не знайомі мені люди, я сиділа в кухні не тому, що була сором’язливою або не любила побалакати, а просто тому, що мені було з ними нудно. Щось у самій щирості цих юнаків відштовхувало мене, змушувало йти до кухні чи саду, щось у їхньому недоладному прагненні до чогось або, може, відсутність у них чогось важливого. Я подавала їм їжу і воду і виходила, перш ніж до мене долітало хоч слово з їхньої розмови. Спочатку вони зазвичай мовчали, схвильовані, в очікуванні чогось, а потім розмова ставала нестерпно голосною. Усі вони говорили одночасно чи, ще гірше, мій син вимагав тиші і починав звертатися до них як до натовпу, зовсім неприродним голосом. Я не в змозі була його слухати, мене це дратувало, і я часто опинялась із кошиком на вузеньких запилюжених вуличках, ніби йшла по хліб чи відвідати сусідів, яких не треба було відвідувати, і сподівалася, що коли повернуся, молодь уже розійдеться чи мій син перестане говорити. Коли вони йшли, а ми залишалися вдвох, він робився набагато м'якішим, простішим, як посудина, з якої вилили гнилу воду. Може, під час тих розмов він очищався від того, що його непокоїло, а ніч, самотність, або сон, чи просто мовчання і повсякденні справи наповнювали його чистою джерельною водою.

* * *

Я завжди дуже любила шабат. Найкращим був той час, коли синові було вісім чи дев’ять років, коли він був уже достатньо дорослим і з радістю виконував усе правильно і без нагадування; достатньо дорослим, щоб не шуміти в тихому будинку. Я любила підготуватися до свята заздалегідь: за два дні до суботи почати прання і прибирання, а потім, напередодні, — куховарити й носити воду. Мені подобалися спокійні ранки, коли ми з чоловіком, тихо перемовляючись, ішли до кімнати сина, щоб побути з ним, потримати його за руку і вгамувати його, коли він забував, що цей день незвичайний, і розмовляв надто голосно. За тих років суботні ранки в нашому домі були безтурботні, години спливали тихо та мирно, і ми поринали у свої думки і майже забували про повсякденні турботи.

Мені подобалось дивитись, як син і чоловік ідуть до храму, подобалось залишитися самій і помолитись, а потім іти в храм, ні з ким не розмовляючи, ні на кого не дивлячись. Мені подобались деякі молитви і як їх читають парафіянам, подобалося слухати Письмо. Я знала його майже напам'ять, і його заспокійливий вплив відчувався навіть тоді, коли я поверталася додому. У ці недовгі години до заходу сонця я почувалася досить дивно: разом із відлунням молитви, умиротворенням і відчуттям тихого свята в мені жив якийсь темний неспокій, я відчувала, що тиждень, який минув, уже ніколи не повернеться і щось таке, чого я не можу назвати, ховається за словами Письма, причаїлося, наче мисливець, який наставив пасток, чи рука, готова змахнути косою під час жнив. Думки про те, що час минає, а я багато чого не знаю про таємниці світу, непокоїли мене. Та я думала, що так завжди буває після того, як ти цілий день був занурений у себе. І все ж таки я бувала рада, коли у присмерку тіні густішали, наставала темрява, і ми знову могли розмовляти, а я могла зайнятися справами на кухні і подумати про інших і про навколишній світ.

Коли ці двоє приходять до мене, вони переставляють речі, мов у себе вдома, ніби якщо вони пересунуть меблі, то матимуть владу над цією кімнатою, владу, що її інакше отримати не могли б. А коли я прошу їх повернути все на місце, підсунути стіл до стіни, підняти глечики для води назад на полицю, де зазвичай їх тримаю, ці двоє перезираються і дивляться на мене, мовчазно показуючи, що нізащо не зроблять по-моєму, що будуть, бодай у дрібницях, володарювати, не підкоряючись нікому. Я сподіваюся, що в моєму погляді вони помітять презирство і зрозуміють своє глупство, хоча ніякого презирства в мені немає, я майже щаслива, і те, що вони поводяться як хлопчаки, намагаються показати, хто — більший, хто — головний, тільки розважає мене. Мені все одно, як стоять меблі, хай хоч кожного дня їх пересувають, мені байдуже, тому я швидко повертаюся до своїх справ, ніби визнаю свою поразку.

У кімнаті стоїть один стілець, на ньому ніхто ніколи не сидів. Може, колись ним хтось користувався, але в цей дім він потрапив, коли мені було дуже потрібне нагадування про роки, прожиті в любові. Сидіти на ньому не можна. Він символ пам’яті, він належить чоловікові, який уже не повернеться, чиє тіло стало прахом, але який колись був для мене цілим світом. Він не прийде. Стілець стоїть у кімнаті тому, що він не прийде. Йому не треба, щоб я берегла для нього їжу, воду чи місце у своєму ліжку, не треба, щоб я переповідала йому новини. Я бережу цей порожній стілець. Це не важко, інколи я просто дивлюся на нього, проходячи повз, і це — все, що я можу зробити. Може, більше нічого й не треба, а може, прийде час і це постійне нагадування про нього стане мені непотрібним. Можливо, пам’ять про нього так глибоко проникне в мою душу, що коли настане пора вмерти, ніякі предмети вже не знадобляться.

Я знаю, що хтось із моїх відвідувачів, які застигли у власному невігластві і поводяться як загарбники, обов’язково візьме цей стілець, наче ненароком, аби важче було відмовити. Та я до цього готова.

— Не сідай на цей стілець, — сказала я, коли один із них відсунув стіл і витяг стілець, який я підсунула до стіни, щоб вони його не осквернили. — Можеш узяти он той, поруч, а цей не чіпай.

— Не чіпати стільця? — перепитав він, наче звертаючись до дурепи. — А для