Тарас Лютій - Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Ірландський історик античності Ерік Робертсон Доддс у книзі «Греки й ірраціональне» (1951) порушив питання, на підставі якого можна дещо неоднозначно трактувати історію всієї європейської культури від її витоків. Йдеться про проблематичність домінування в ній винятково інтелектуальних інтенцій. Питання звучить так: «Чи дійсно греки настільки не розуміли важливої ролі нерозумних чинників у житті людини, як зазвичай стверджують і їхні захисники, і їхні критики?»[2]

Досліджено, що у VII–V століттях до нашої ери в Стародавній Греції прояви шаленства приписували волі богів. Якщо вони гнівилися чи просто були незадоволені людиною, то зазвичай насилали на неї недугу. Згідно з грецьким прислів’ям, тих, кого боги хочуть покарати, вони спочатку позбавляють розуму. Певне пояснення вже можна відшукати, зазирнувши навіть до міфологічного словника. Так, існує легенда про доньку олімпійського громовержця — Ату, яка втілювала напад шаленства, запаморочуючи розум не лише людей, а й самих богів. Підступом, читаємо ми, вона примусила Зевса відрядити його сина Геракла на службу до царя Тірінфа й Мікен Евристея. За це та інші витівки її скинули з Олімпу й позбавили влади над богами. Відтоді дивним чарам піддавалися люди, які потрапляли в її пута й здійснювали шалені вчинки[3].

Психічні коливання й збурення в давнину стосувалися ще однієї міфічної істоти, яку греки уподібнювали легкому повіванню душі. Якщо Афіна (римська Мінерва) уособлювала домірну розумність, то Психея — пишну чуттєвість. Розум греки позначали словом «френ» (φρήν). Цікаво, що способи фіксації мінливих станів душі й донині трапляються в спеціальній літературі з використанням цього кореня (напевно, найбільш відомим є медичний термін «шизофренія»). У міфології особливе місце належить трагічній оповідці про помсту Медеї своєму невірному чоловікові Ясону: у нападі люті вона жорстоко вбиває обох їхніх дітей. Її роз’ятрена душа є прикладом того, як крайні емоції можуть призвести до втрати розважливості й спричинити психоз.

До речі, на позначення цього стану існував іще один доволі відомий і донині термін — «манія» (μανία), що втілював шаленство. Манія не просто підкорює людський розум, але може набувати протилежних форм: від піднесення до гнітючо-нестримних виявів. Вона сіє в бентежній душі надмірну впевненість і несамовите пожадання і навіть здатна засліпити людину.

Почасти манія вказує на сильний афект або збудження. Тому її нерідко зображають як «смерть розуму»: втрату здатності мислити зважено, впорядковувати факти й опановувати пристрасті. Про щось подібне йдеться, коли тепер вживаємо слово «шаленство», тобто воліємо засвідчити незвичність поведінки людини, яка перебуває в сум’ятті.

Що ж означає таке шаленство? Чи є воно тільки метафорою, чи, може, клінічною констатацією?

Якось мені довелося натрапити на доволі повабну інтерпретацію. Коли Гомер починає «Іліаду» словами «Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла…», то спершу здається, що гнів він подає як ваду. Та, беручи до уваги, що ахейські (прагрецькі) племена були войовничим народом, ці слова варто розуміти як початок їхньої історичної героїчної оповіді.

А ось які зауваги він вкладає в уста Ахілла, що застерігає прислужників Агамемнона про несамовиту вдачу їхнього пана[4]:

[пер. Н. Ніщинського]

Цей уривок розкриває мить якогось хвилинного очманіння чи навіть простого здичавіння. Проте входження в нього здійснюється не самочинно, а завдяки підступному демонічному впливу. Вважали, що якщо цей стан не спричинений надмірним уживанням вина, то його треба тлумачити як покарання непідвладної Мойри за невдалі вчинки, наприклад, неуважність або необачність. Людина могла й нічого не второпати про причини тієї напасті, але чітко проводила межу між діями, вчиненими у звичайному стані, і діями, спричиненими силою божества.