Людмила Когут - Мудрі жінки

Богдан провів нараду. Сьогодні, крім вирішення виробничих питань, розглядав своїх працівників. Чоловіки як чоловіки — при костюмах і краватках. тінки в його колективі — наче топ-моделі різного віку. Як багато важить для жінок одяг, взуття та різні аксесуари! Зараз перед Богданом сиділи красуні. Він кожну з них подумки вбирав в убогий одяг своєї ранішньої супутниці. У тому вбранні вони були б схожі на бліді поганки. Змити макіяж, зняти коштовності — немає на кому спинити погляд. Після наради дав ключі від машини своєму механікові, попросив замінити колеса та підвезти машину під офіс.

Перед обідом Богдан вирішив піти в той овочевий магазин і з’ясувати, ким працює та дивна молода особа — його ранкова попутниця.

Вийшов на вулицю. Сонце. Небо по-літньому голубе, про осінь нагадує тільки павутинка бабиного літа. Рукою змахнув її з очей.

Із задоволенням підставив лице до сонечка і пішов вулицею.

— Щось куплю собі з фруктів, — вирішив він. — Не прийду ж просто так у магазин.

Трохи хвилювався, боявся опинитися в незручному становищі. Сам собі не міг відповісти, навіщо він туди йде. І взагалі, що йому за клопіт до тої дивачки. Але цікавість брала гору над ніяковістю. Увійшов у магазин. Це був магазин самообслуговування. Не поспішаючи, пішов між стелажів із фруктами. Вибрав виноград, пішов далі. Незнайомки ніде не видно.

«Напевно, вже пішла. Цікаво, що вона може тут робити?» — роззирався в магазині.

— Світлано, іди візьми сьогоднішні накладні, — гукнула комусь голосно касирка.

І Богдан побачив, як із якогось темного закутка в кінці торгового залу вийшла ранішня незнайомка. Підійшла, взяла накладні. Він поспішив до каси, їхні шляхи перетнулись.

Від несподіванки зупинилась, зашарілась. Опустила чорні вії над волошковими очима-криницями. Кивнула йому, усміхнулась білосніжною усмішкою і пішла в темряву підсобного приміщення, зачинивши за собою двері.

Богдан заплатив за червонощокі яблука, виноград і вийшов із магазину.

День проминув непомітно. Задоволений, поїхав додому. Шлях обрав повз овочевий магазин. Кінець робочого дня, можливо, та бідолаха буде вертатись додому.

Ні, немає! Поїхав додому сам.

Наступного ранку їхав біля зупинки тролейбуса і виглядав свою незнайомку. Від’їхав на декілька метрів уперед. Зупинив машину, у бокове дзеркало дивився, хто на зупинці, як штурмують тролейбус. Невдахи-Світлани не було. Богдан постояв ще декілька хвилин і побачив, як вона наближається до тролейбусної зупинки. Одягнена так, як і вчора.

У нього прокинулась цікавість дізнатися, кому пощастить з першої спроби проштовхнутися у тролейбус. Для Світлани перша спроба була невдалою, як і вчора. На наступний тролейбус Богдан не чекав, бо результат боротьби вже знав наперед. Від’їхав назад, відчинив двері машини і погукав красуню-Попелюшку:

— Світлано, сідайте!

Пасажири, які підходили, із здивуванням дивились, як гарний і забезпечений пан покликав у машину дивно вбрану жінку.

Вона несміливо підійшла і сіла на переднє сидіння, поряд з Богданом. Швидко зачинила двері, ніби хотіла відгородитись від чужих поглядів і від всього світу. Він зрозумів її і різко від’їхав від зупинки, подалі від безцеремонних людських поглядів.

— Сьогодні ви не запізнитесь і вас не звільнять, — жартуючи, сказав Богдан.

— Дякую, — відповіла Світлана, і знову на її щоках зацвіли червоні маки сором’язливості.

«Боже, яка вона гарна! Красуня! Але чому така бідна? Це слід з’ясувати», — думав Богдан. Став розпитувати в неї, ким вона працює в магазині.

З’ясувалось — бухгалтером! Дивина! Бухгалтер у такому магазині — друга особа після директора.

Але чому ж вона така? Питати про це якось неделікатно. Світлана уважно подивилась на нього і відповіла на німе запитання, яке прочитала у Богданових очах. Місяць тому вона вийшла із в’язниці. Від несподіванки і здивування він зупинив машину. Цього тільки бракувало!

Богдан очікував будь-якої відповіді — тільки не такої! Світлана дивилась йому у вічі і розповідала далі. Ні, вона не вбивця і не кримінальна злочинниця. Вона — бухгалтер. Працювала в центральному супермаркеті. Директор скористався з її порядності і непомітно дав їй на підпис декілька незаконних паперів.

Податківці виявили значні порушення, збитки для держави на велику суму. Винною виявилася Світлана. А тут ще й рекет…

Жінка говорила із хвилюванням, і так поспішала все розповісти про себе, ніби боялась, що Богдан, недослухавши, відчинить двері і скаже їй вийти.

Отже, на Світлану була заведена кримінальна справа за фінансові зловживання, і, як завжди буває, посадили стрілочника. Дали п’ять років. Конфіскували все майно. Відсиділа три роки, і її амністували за зразкову поведінку. тиве на квартирі у двірнички Марусі.

Богдан заціпенів. Він, чоловік, який сам зазнав чимало випробувань долі, не міг дібрати слів, щоб щось порадити, заспокоїти — занімів. Підвіз жінку під магазин.

Світлана чемно подякувала і вийшла мовчки. Що можна сказати в цій ситуації?! Не поспішаючи, зайшла в магазин. Сьогодні вона не запізнювалась.

Богдан приїхав під офіс у поганому настрої. Не хотів нікого бачити, особливо своїх густонаквацьованих бухгалтерів.

Привітався до секретарки і сказав, що має важливу роботу — нікого до нього не пропускати, хіба що з’єднувати телефоном.

Віра здивовано подивилась на шефа, коли він, мов темна хмара, пройшов повз неї у свій кабінет. Вона працювала з ним майже десять років, але таким лихим його ще не бачила. Вимкнула музику, у приймальній запанувала тиша, серед якої було чути тільки звук клавіш комп’ютера та шелест паперу.

Богдан сів за стіл, увімкнув свій комп ютер і почав переглядати давні договори на виконання робіт. Шукав договір з тим супермаркетом, у якому працювала колись Світлана. Знайшов у комп’ютері — подивився на дату підписання договору. Почав шукати в робочих папках екземпляр договору, і знайшов: підписаний ним і його бухгалтером, а з боку супермаркету — директор і головний бухгалтер Світлана Вишиванна. Яке гарне і милозвучне ім’я та прізвище! Богданову душу стискав невимовний жаль до нещасної жінки, защеміло тверде чоловіче серце.

Він багато побачив на своєму життєвому шляху