Христина Лукащук - Сусід

з нею? — питаю, хоч мені насправді байдуже. Саме так, як може бути байдужою жінка, якої ніколи в очі не бачила і тільки з розповідей знала про її існування та існування вишиття, до якого мені не зрівнятись. Але мовчання було гіршим.

— Померла.

— Померла? — напевне сьогодні це моя місія — повторювати за чоловіком слова.

— Так. Саме про це я й намагаюся тобі сказати, — Олег полегшено зітхнув.

— А не про розлучення? — квола спроба переконатись, що, можливо, це все-таки був страшний сон.

— І про розлучення також. Все між собою пов’язане, — терпляче.

Мовчала, лише дивилась на свого чоловіка і дрібно тремтіла, немов загнаний у кут звір. Намагалась нічим не видати свого хвилювання, яке чомусь наростало і немилосердно збільшувалось, як червона пляма від розлитого вина на гаптованому єдвабом обрусі, образ якого раптом постав перед внутрішнім зором, хоч могла б поклястись, що ніколи досі того обруса на очі не бачила.

— Сьогодні після обіду позвонила тета Стефа і ледве стримуючи ридання попросила, аби я після роботи заскочив до неї. Не питав у чому річ — поїхав. З порогу поділилась новиною, раз у раз втираючи сльози. В Бразилії померла її сестра. Схлипуючи і наливаючи мені другу тарілку борщу, вона розповіла про те, як телефонував адвокат, якого найняла покійна тітка, і повідомив, що кожен родич покійної отримає свою частку від спадку в пів мільйона доларів.

— Ого, — вирвалось у мене.

Таке число будь-кого змусить забути про якісь там душевні переживання.

— От і я сказав — ого. Тета Стефа мене підтримала — сказала, що й справді сума велика, але й родина у нас чималенька. По її скромних підрахунках я можу отримати близько ста тисяч.

— І що, тепер ти, уявивши себе багатієм, вирішив розлучитись зі мною і знайти собі якусь молоду? — оживилась я.

Судячи з усього — це могло бути схожим на правду. Не було змісту чекати на якесь диво.

— Та що ти? — Олег здивовано втупився в мене своїми сивими, мов голуби, очима, які я так колись любила і на крилах яких витала в хмарах своїх мрій весь період нашого зустрічання.

Без подиву зауважила, що тепер його очі мене майже не проймають і тим паче не здіймають до небес.

— Хіба не правда? Хіба нормальному чоловікові не спаде така думка? Ах так, тобі вона й не спала… це все твоя люба тета Стефа… — я обережно пробувала знайти кінці і вияснити, наскільки все трагічно.

— Ти нічого не розумієш, — чоловік на диво не втрачав терпіння. — Це ж все для твого блага…

— Еге ж, — вирвалось у мене.

Що ж — принаймні вже не повторяю за ним.

— Слухай сюди… Все значно простіше, ніж ти гадаєш — ми розлучаємось фективно, — підкреслив він, — я прописуюсь в тітки, і вона спокійно подає на розширення квартирної площі. Документи про санітарну непридатність, я на додачу — так більше шансів отримати кращу пропозицію. А тих грошей, які нам перепадуть зі спадку, вистарчить, аби викупити решту будинку.

Розумієш, таким чином ми зможемо повернути те, що й так належало нашій родині. І врешті решт тета Стефа погодилася переписати свою частку будинку на мене, враховуючи те, що ми будемо її доглядати до смерті… — Олег нарешті спинився і знову засяяв як новий мідяк.

— Що ж? — я була збита з пантелику. — Доля правди в твоїх словах таки є, — довелося мені визнати очевидне.

— От бачиш, — втішився чоловік, — тета Стефа так і казала, якщо я тобі зумію все спокійно пояснити, то ти одразу погодишся, бо ти ж не дурна жінка…

— Вона так і сказала?

— Про що?

— Про те, що я не дурна жінка?

— Так. А чому тебе це дивує?

— Не знаю, але до сих пір мені видавалось, що вона так не думала…

— Вікуся, не починай, — його нічим не можна було збити з пантелику, — то що, ти згідна?

Я й справді не знала, що сказати. Все звучало дуже гарно — свій будинок практично в самому центрі Львова, ми з чоловіком повноправні господарі. То й що, що разом з тетою Стефою — дім великий, місця на всіх вистарчить. Свій садок, разом з друзями на вихідних готуємо шашлик, печені овочі… Так, усе чудово і, здається, таки виконально, тим паче, що хтось там з родини працює в міській раді, тож може за відповідну винагороду пособити коли що…

Але муляло мене тоді одне — чому обов’язково розлучатися? Чому не можемо обоє приписатися до тітки — тоді шанси збільшаться вдвічі.

— А чому б і мені не прописатися до твоєї тети? — висловила свої думки вголос.

— Ми й про це з тетою розмовляли, — спокійно запевнив мене чоловік. — Звісно, шанси збільшаться, — наче читав мої думки, — але тоді доведеться продавати твою квартиру, а ти сама знаєш, що старій Гудзьовій з 5 «А» вже не довго лишилось, тож ти перша по закону можеш подати заяву на приєднання ще однієї кімнати в комунальній квартирі.

— Ого, нічого собі, — мені бракувало слів, аби виразити те, з якою спритністю Олег з тетою про всіх подбали. Єдине закрадався сумнів, чи то було спонтанне рішення за дві години, чи над ним вже давно хтось зосереджено мізґував.

— Але ж чоловіче, на дідька нам стільки квартир?

— Як то навіщо? Продамо. Ти ж сама розумієш — не маленька — що цілу квартиру дорожче можна продати, ніж кімнату, — мало не на пальцях пояснював чоловік, раптом ввійшовши в роль багатія.

— Олеже, а не здається тобі, що все складається занадто просто? — в мене на ту мить закінчились аргументи, — не здається, що в житті так не буває?

— Чому ж не буває? — буває! Особливо тоді, коли є гроші!

Що тут скажеш?

Я погодилась.