Колектив авторів - Відлуння любові: чоловіки

ніч кімнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свіжістю наволочка, витіпана морозним сільським вітром. І тоді, на якусь мить здається, що всі прикрощі, радощі, розпач, втрати й знахідки — якась маячня. Насправді життя тільки-но починається, і попереду не має нічого — лише тривожне очікування майбутнього.

За стіною, в сусідній квартирі, розплакалась дитина. В кімнаті так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пізніше дев’ятої. Давно не сплю й розмірковую над тим, що час, який я провів у цій квартирі, створив стійку ілюзію колишньої близькості, але вона ні мені, ні їй не потрібна. І в цій ілюзії, яка через пару годин зруйнується, винен я. Вчорашні розмови і спогади перекинули з берега на берег хиткий місточок.

Чому мене мордує?

Боязко від думки, що в тридцять п’ять життя закінчується? Наче старий склеротик, з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле — не вигадка і не епізоди з колись прочитаних книжок.

Двічі в одну річку не ступиш. До обіду я залишу цю квартиру і не знаю, чи повернусь коли-небудь?

В ранковій тиші чути, як за стіною в сусідній квартирі жіночий голос заспокоює дитину.

Наші погляди зустрілись тоді, коли я обережно, щоб не розбудити, перевертався на інший бік. З її заспаних очей стекли дві сльозинки.

— А ранок видався недобрим, — обережно витер на щоках сльози. — Що трапилось?

— Ти любиш дітей? — запитала вона.

— Люблю.

— А мене ти любив?

— Любив.

— Тоді чому в нас з тобою не має дитини? Чому все повинно було коли-небудь закінчитись? І чому ми зараз з тобою в одному ліжку, Воронін?

— Я до тебе більше не приїду.

— Ти ніколи до мене не приїдеш, аби сказати, що ти звідси ніколи й нікуди більше не підеш. Тому тобі краще збиратись. На тебе, мабуть, десь і хтось стомився чекати.

— Мене вже ніхто давно ніде не чекає.

— Ти один?

— Перманентно, бо це природно.

Вона йде до ванної кімнати, а я — варити каву. Приємно здивований тим, що до цього часу ще вцілів мій «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свіженький, ніжно окутує моє тіло.

— Я думав, що ти вже ним давно миєш підлогу.

— Він, дурненький, все ще чекає, коли ти сюди повернешся.

— Аби всі халати в світі були такими розумними.

У відповідь вона гримає дверима. Шумить вода. Шумить так само, як і багато років тому. Все в минулому. Тільки ми — дві тремтячі тіні.

Курю натщесерце. Знаю — не варто було б, але іноді приємно зробити те, чого не слід би робити. Трішки дитинства — і фарби заграють. Мені подобається ранок. Момент істини — в перших хвилинах пробудження, а далі — бридке повернення до вчорашніх залишків життя.

— Кава готова.

— Є ще трішки вина. Зараз приготую бутерброди. Діставати вино?

— Я охоче вип’ю. У тебе сьогодні справи?

— На третю годину. Я займаюсь репетиторством. Та й тобі б не завадило серйозно зайнятись пошуками роботи.

— Мені вже давно нічого не завадить.

Переймаю в її погляді знайому тінь невдоволеності. Здогадуюсь: моє безтурботне існування починає її дратувати.

— Ранок інтелектуального ідіота. Коли б я писала з тебе нинішнього портрет, то назвала б його саме так.

— Чому інтелектуального? Чому нинішнього?

— Між нинішнім і колишнім утворилась глибока прірва.

— Якщо ти її бачиш, тоді поясни чому вона виникла.

— Причина твого ідіотизму — це наслідки безглуздого, стихійного накачування мізків відходами, які виливають на сайти інету та прилавки книжкових магазинів.

— Ех, винця мало.

— Ні, ти скажи мені, чому тобі подобається корчити з себе нещасного месію? Що трапилось в твоєму житті? Що було не так? Виріс в селі, привчений до роботи, служив в армії, недоїдав, недосипав, отримав класичну освіту в одному з кращих університетів України. І в результаті — розмазня. І не баба, і не мужик, і не інтелектуал, і не дебіл. Хто ти зараз?

— Відверто, тому — спасибі. Може ще збігати за пляшечкою? А то всухом’ятку така розмова душу дере…

— Ти, який умів радіти палітрі осінніх фарб, — її машина гніву почала набирати обертів. Моїх слів вона чи не чула, чи відверто ігнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. — Ти, який щиро радів ранковій росі, аромату скошеної трави, ти, який міг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхівки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом… Невже ти нинішній забув, як тікав з університетських пар, щоб блукати містом навмання, коли його припорошує лапатий сніг. Врешті решт, ти, який без всього цього не міг жити — на очах чахнув всихав, черствів і тепер, корчиш з себе містечкового Еклізіаста! Жах та й годі. В мне бракне слів… «Збожеволіле, деградоване людство буде пхатись по Землі в інвалідних колясках, а роботи будуть підтирати йому задницю», — це твій Пилип Мюре, так званий оптимізм якого допомагає тобі котитись вниз. Невже ти не чуєш, як дурно пахнуть твої думки? Невже нічого не існує такого, щоб могло тобі допомогти схаменутись?

— Нічого не допоможе: ні викурена цигарка, ні випите вино — все це лиш ілюзія, зволікання вироку.

— Це ти про що?

— Про те, що мені час іти.

— Воронін, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?

— Поспішайте сіяти розумне, добре, вічне.

— Звичайно, йди. Ми стали різними, і винен в цьому ти. Ну, йди, вже