Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Твоє ім’я як? — запитала дівчинка.

— Гліб.

— Гліб, — вона повільно, ніби куштуючи на смак, повторила його ім’я: — Гарне ім’я, добре, ніби хліб.

— Ой, я ж приніс тобі поїсти, — похопився хлопчик. — Тільки спочатку треба змазати подряпину. Піди вмийся.

Він дістав зі згортка баночку з маззю, яку потай запозичив у лікаря. Марика здивовано уп’ялася на хлопчика.

— Ти осліп? Я вже вмилася.

Вона продемонструвала брудні патьоки на щоках.

Гліб мовчки похитав головою і підвів її до фонтана.

— Мийся як слід. Баронесі не пристало ходити замурзаною. І ще я приніс тобі ось це, — він простяг їй кістяний гребінь з тонким золотим орнаментом на руків’ї.

— Це мені?!

Річ була недешевою. Що як його мати почне шукати гребінь? Дівчинка похитала головою, відсовуючи подарунок.

— Віднеси його своїй матері, а то скажуть, що я украла. Вони завжди так говорять. Дочка циганського барона ніколи не стане злодійкою, — вона обурено тупнула босою ногою, немов ставлячи крапку під своїм твердженням.

— Не бійся, ніхто не звинуватить тебе. Це мій гребінь, так що ніхто не помітить, що він зник.

Секунду повагавшись, дівчинка вихопила гребінь з рук хлопчика й, поцілувавши, пригорнула до грудей, ніби хтось збирався відняти її перший у житті подарунок.

Гліб стояв проти сонця. Його пишне волосся, наче німб, золотим ореолом сяяло навколо голови. На мить Мариці здалося, що він не хлопчик, а янгол, який зійшов на землю. І він такий же добрий. Він подарував їй гребінь.

Циганка рішуче підійшла до фонтана й цього разу від душі терла руки й обличчя, умиваючись, ніби перед Великоднем. Від холодної води її щоки розчервонілися. Рум’янець надав смаглявій шкірі ніжного відтінку. Умита й розчесана, вона змінилася. Величезні блискучі очі й багата копиця волосся робили її справжньою красунею.

На лавці біля фонтана Марика почувала себе не у своїй тарілці. Вона знала, що в приватних володіннях циган не люблять. Цей незвичайний хлопчик був дуже добрий до — неї, і вона зовсім не хотіла, щоб йому через неї дісталося від господарів. Пововтузившись, вона сказала:

— Тебе насварять, якщо побачать зі мною.

— Заспокойся, ніхто мене не насварить, — сказав Гліб і для більшої переконливості додав: — Якщо хочеш знати, мій дід був бакалійником, а мамі в хрещені взяв жебрачку, яка постукалася до хати за милостинею.

Гліб вирішив не уточнювати, що потім жебрачка виявилася феєю, адже дід теж про це дізнався лише значно пізніше хрестин.

— Виходить, твій дід такий же ненормальний, як ти, — широко посміхнулося дівча.

Вони влаштувалися в більш затишному місці. Марика з такою цікавістю діставала з пакета булочки, шинку, сир і яблука, ніби це були різдвяні подарунки. Принесена Глібом їжа була для неї справжнім бенкетом. Вона почала з апетитом уплітати бутерброди, але побачивши, що хлопчик не розділяє з нею трапезу, припинила жувати:

— Чому не їси?

— Не хочу.

— Брешеш. Як можна не хотіти їсти?

— Я недавно обідав. Це для тебе.

— Отже, усе, що не з’їм, я можу взяти собі?

— Звичайно.

Марика оцінюючи подивилася на їжу, зітхнула і серйозно промовила:

— Ні, з’їм, навіть якщо трісну. Інакше все одно віднімуть.

Безпосередність дівчини потішала Гліба, і він ледь стримався, щоб не посміхнутися.

Наївшись, Марика розважливо підібрала крихти, хотіла облизати пальці, але під поглядом Гліба засоромилася, зрозумівши, що в його домі так не чинять і «культурно» обтерла руки об спідницю.

— Твій батько тут служить? — запитала вона.

— Так, щось на зразок того, — ухильно відповів Гліб. Він боявся, що якщо Марика дізнається, хто він насправді, то втече і не буде більше з ним розмовляти, тому перевів розмову на іншу тему: — А чому ті хлопці гналися за тобою?

Марика насупилася й пересмикнула плечима.

— Учора вони підстерегли мене й відібрали весь денний заробіток. Не думай, я не жебрачка, клянуся. Я добре танцюю, — додала вона, дивлячись Глібові в очі. Він поділився з нею хлібом, і вона не хотіла, щоб він думав про неї погано.

— А сьогодні вони знову хотіли утнути з тобою ту саму штуку?

— Ти що! Ніхто не може безкарно так зі мною чинити!

— Тоді чому вони переслідували тебе?

— Я надягла їхньому ватажку на голову глиняний горщик, — Марика хихикнула при згадці. — Бачив би ти, як він тикався своєю дурною головою, намагаючись стряхнути горщика. Шкода, горщик розкололи. Його голова менше варта.

— Але ж вони можуть помститися тобі. Треба