Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Ти гадаєш, я з тобою битимусь?

— Я таким, як ти, двом боки намну. Спробуй тільки гукнути охорону, — войовничо вимовила обірванка, але кулаки все-таки опустила.

— Я не б’юся з дівчатами, — сказав Гліб і додав: — У тебе на обличчі кров.

— А тобі що?

Вона неохайно обтерла кров тильним боком долоні.

— Е, та у тебе на щоці глибока подряпина. Треба помазати маззю. Ходімо, — Гліб кивком наказав дівчинці йти за собою, але вона не зрушила з місця.

— Я сама про себе подбаю. Хочеш здати мене варті, хитрий лисе?

— Гадаєш, ти така важлива персона, що сторожа не має більше справ, як з тобою возитися? Я просто запропонував тобі обробити ранку, щоб щока не розпухла. Не хочеш — твоя справа.

Гліб пересмикнув плечима. Навіщо він няньчиться з цією впертою дикункою? Судячи з її вигляду, вона не розпещена зайвою турботою, на ній і так усе заживе, як на кішці.

— Не боїшся кликати мене до свого дому? — глузливо запитала вона.

— А чого мені боятися?

— Ти ненормальний. Ти що, не бачиш, що я циганка, — дівчинка підняла руку й тихенько дзвякнула браслетами.

— Бачу, що не баронеса, — фиркнув Гліб.

Його глузування зачепило її за живе. Якщо він цілий рік носить черевики, це ще не причина, щоб задирати носа. Вона гордо закинула голову і з гідністю промовила:

— Щоб ти знав: мій батько — циганський барон.

— Дуже приємно. Помилився, ваша світлосте, — жартівливо поклонився Гліб.

Це була остання крапля. Дівчинка злісно стиснула кулаки й труснула скуйовдженою гривою так, що все намисто й браслети жалібно забряжчали.

— Не віриш, що я дочка циганського барона?! Землю поцілую! — скинулася вона.

— Чому ти така вразлива? Що не скажи — відразу сердишся.

Хлопчик не виглядав ворожим, і його відкритість обеззброїла дівча.

— Зовсім я не злюся. Чому ти не віриш, коли правду кажу? — насуплено буркнула дівчинка.

З вигляду Гліб і циганка були ровесниками, хоча хлопчик розумів, що він значно старший. Незважаючи на силу-силенну строкатих спідниць і оборок, дівча здавалося худеньким 1 кволим, як діти, які не їдять удосталь. Гліб згадав, як циганка зацьковано притискалася до огорожі, коли її оточили троє хлопців, і раптом зрозумів, що вона зовсім не злючка й не розбіяка. Просто її часто кривдять та їй доводиться захищатися самій. Навряд чи комусь є до неї діло, інакше вона не ходила б замурзана й босонога, адже земля восени вже зовсім не тепла. Він схотів зробити для неї хоч що-небудь гарне.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Марика. А що? Чому ти питаєш? — вона задерикувато підвела очі, не знаючи якого підступу чекати.

— Чуєш, слово честі, я не зроблю тобі нічого поганого. Якщо не хочеш іти зі мною, то неподалік є фонтан. Можеш там умитися, а я принесу мазь і що-небудь поїсти.

Марика з недовірою дивилася на хлопча. Він не циган, а отже — недруг. Чому тоді заступився за неї та не видав тим двоногим ослам? Чому не гидував покликати її до свого дому, хоча відразу видно, що сам не з бідних. Звичайно, одягнений не так ошатно, як купецькі синки, які хизуються в строкатих шовкових жилетах, у кашкетах з околичками й чобітках зі скрипом. Але вона змушена була визнати, що він стократ кращий за всіх інших хлопців.

— Чому я повинна вірити твоєму слову? — запитала вона.

— А чому б і ні?

Трохи подумавши, Марика кивнула.

Коли Гліб повернувся, дівчини вже не було. Утім, цього й слід було чекати. І все-таки він засмутився. Дикунка була не схожа на жодного з хлопців, з якими Глібові доводилося спілкуватися, але йому здавалося, що вона змогла б зрозуміти його краще, ніж діти знаті. Їм обом у житті не дуже поталанило. Звісно, на перший погляд він мав усе, про що тільки можна мріяти, але що означають почесті й багатства порівняно з тим, що він приречений назавжди залишитися недоростком.

Гліб сів на парапет фонтана й, поклавши поруч із собою непотрібний тепер згорток з їжею, байдуже опустив долоню в по-осінньому темну воду, дивлячись, як бульбашки повітря обмальовують сріблястим контуром його руку.

— Гей ти, гей, — раптом почув він приглушений оклик.

Кущі розсунулися, і в них з’явилася Марика.

— А я думав, що ти пішла, — зрадів Гліб.

Коли вона побачила його непідроблену радість, куточки її губ здригнулися й несміливо піднялися, готові ось-ось знову опуститися в настороженій похмурій гримасці. Гліб посміхнувся, і обличчя маленької циганки повільно, як розпукується квітка, теж розцвіло широкою посмішкою. Вони стояли й сміялися без усякої причини, просто тому, що вони були дітьми, тому, що іноді хочеться забути про незлагоди, і ще тому, що вони зустрілися: босонога обірванка — дочка циганського барона — та всіма обожнюваний принц,