Люба Клименко - Антипедагогічна поема

Наступного дня директриса викликала до себе Аврору Чингізівну і всипала їй по п’яте число.

Аврора Чингізівна на прізвисько Чингізханша просто фізично не могла покоритися директрисі, і це викликало додаткове напруження в їхніх і без того напружених стосунках.

Однак випадок з балончиком кардинально змінив ситуацію.

— Ну, що там у вас? — удавано байдуже сказала директриса, нервово кусаючи губи. — Вже відправили свою кляузу?

— Ні… Розумієте… Так би мовити… Як би це краще сказати… Я оце подумала, — тягнула час Аврора.

Директриса терпляче її слухала, боячись перебити, аби «не сполохати надію».

Колі все не було і не було.

— Розумієте, я вирішила… Не знаю, як це сказати… — «косила під дурочку» Аврора, — я подумала, що я погарячкувала… І вирішила обдумати все ще раз.

Директриса полегшено зітхнула.

— Ви зробили дуже мудро. Ми всі колись були молодими («взагалі я ще й досі не стара», — прокоментувала про себе її останні слова Аврора Чингізівна).

З-за рогу нарешті з’явився Коля. Він підморгнув, показав рукою собі за пазуху, і тепер настала черга Аврори Чингізівни полегшено зітхнути. Пролунав дзвоник.

У Аврори Чингізівни не було першого уроку. Вона пішла до себе в підсобку. З приходом у школу Євгена Євгеновича вона пробила туди окремі двері, щоб можна було заходити з коридору, не заважаючи йому вести бездарні уроки. Підсобка була її територією. Вона туди Євгена Євгеновича не пускала. А він і не протестував, боячись її як вогню.

Отже, Аврора Чингізівна зайшла в підсобку і обполоснулася під пахвами після стресу з балончиком і директрисою. Виглянула у віконце — і побачила міліцейську машину. Міліціонери тупцяли на місці злочину, явно невдоволені.

«Ха! — ще раз похвалила себе Аврора Чингізівна. — Работают профессионалы!»

Почулося шкряботіння у двері. Аврора Чингізівна впізнала його. Це були позивні її коханця, а точніше, її колишнього коханця…

— Й*& твою мать! — пробурмотіла Аврора Чингізівна і відчула, що в натурі знову полегшало. Коля справді мав рацію: як виматюкаєшся, стає легше!

«Цікаво, чи здогадується Художнік, що це я помстилася йому?» — подумала вона і відчинила двері.

Він стояв у всій своїй красі. Її колишній коханець. Це падло. Ця сволоч. Цей придурок. Ця паскуда. Цей сучий син. Це одоробло.

Хоча, визнала Аврора Чингізівна, за місяці їхнього спілкування він набув певної привабливості — в рухах, погляді, манерах. Із засушеного сухаря перетворився на… На що ж він перетворився? — замислилась Аврора. — Ну, нехай буде: «на пагон виноградної лози». Навіть у їхніх близьких стосунках, попервах дуже незграбних і неоковирних, він став дуже потужною виноградною лозиною. Отже, зрозуміло, що такі зміни не могли пройти повз очі дружини, тому вона й забила на сполох, викликавши на підмогу «важку артилерію», тобто свого таточка.

Пообзивавши колишнього коханця різними непотребними словами, Аврора визнала, що він (у цьому новому зміненому статусі «потужної соковитої виноградної лози»), на жаль, не втратив для неї привабливості навіть після того, як послав її.

— Ти вже знаєш? — з останніх сил тримаючись, аби не заплакати, спитав він.

Ага, значить він не здогадується! — здивувалася вона. Бо якби це її машину обмалювали, після того як вона кинула свого коханця, то першим, на кого б вона подумала, був би саме той. Але Олекса Тарасович чомусь навіть не припустив цього! От лопух!

— Так, знаю! — невинно кліпнувши, сказала Аврора Чингізівна. — А чому ти так переживаєш, Альошко? (Треба сказати, що вона навмисне називала його русифікованим варіантом імені. Це його дратувало і водночас збуджувало). — Це якісь підлітки зробили. Ти ж знаєш, перехідний вік… Підліткова агресія… І все таке інше.

Вона затнулася: ідіотка! Знову наступила на ті самі граблі! Знову почала витирати соплі цьому негідникові!

Аврора Чингізівна подумала, що це якраз добра нагода самій послати його на фіг.

— От скажи мені, чому ти до мене прийшов? — спитала вона. — Адже ти два тижні тому дав мені зрозуміти, що не хочеш підтримувати зі мною зв’язок, бо… дай-но я згадаю… ага!.. — бо, бачте, «хочеш віднайти душевну рівновагу».

Олекса Тарасович підняв на неї чисті чесні очі. Він не розумів її.

— Я ж тобі обіцяв, що завжди залишатимуся твоїм другом!

Аврора мало не похлинулася. Так, обіцяв! Так, він ніколи не бреше! Він справді це казав! Але яким нахабою треба бути, щоб і далі плакатися в жилетку, як у давні добрі часи їхнього бурхливого роману! «На фіга ти мені потрібен без сексу?».

Аврора розуміла: треба було сказати це вголос. Але не змогла. Ще не змогла. Тож пролепетала у відповідь (до речі, люто ненавидячи себе за це):

— Ага. Так-так!

Олекса Тарасович іронії не відчув. Надто він був занурений у власні проблеми, щоб звертати увагу на такі дрібниці, як психологічний стан партнерки.

— Розумієш, мене найбільше зачепило не те, що вони написали «Пішов ти на…», а… а те, що вони дописали.

Аврора, яка вже була підготувалася, щоб виставити його за двері, раптом отетеріла:

— А що вони дописали?

— Ти що, не бачила?

— Ні… Тобто я бачила на власні очі «пішов ти на х#$» (Олекса Тарасович скривився), однак більше нічого.