Юлія Ілюха - Неболови

У руці баба тримала сто гривень. Поштарка відчула, що червоніє.

— Віддасте, як полікує, — буркнула та пішла з двору.

— А на харчі!? — зойкнула баба Галька вслід.

— За свої куплю, потім заплатите. — Леся вже перекинула ногу через раму старенької «України», хоч би скоріше втекти від баби та її благальних очей.

Залишившись сама, баба Галька вдалася до перевіреного роками методу, як ні про що не думати — ­завантажила себе роботою. Насипала зерна курям, виполола чорнобривці в крихітному палісаднику, підперла тин старою дошкою. Тільки тоді дозволила собі подивитись на Сірого. Кіт спав, і баба майже заспокоїлась. «Минеться», — переконувала себе. Доки не стемніло, просиділа поряд з ним на призьбі. Тоді пішла в хату та поклала на звичне місце — у себе в ногах. Уночі прислухалася: чи дихає, а тоді незчулася, як заснула.

Ледве розвиднилося, баба вже була на ногах. Сірий теж пошкандибав надвір, випив води, але від кільки знову відмовився. Увесь день кожні п’ятнадцять хвилин баба Галька бігала до хвіртки виглядати обіцяного Лесею фельдшера, але той усе не йшов.

— Господи, та сьогодні ж неділя! — сплеснула руками під вечір. — Вихідний! А дурна баба й забула. Завтра дохтур прийде, коте, завтра…

Але фельдшер не з’явився і наступного дня. Що нижче опускалося сонце над лісом, то чорнішою ставала баба. Сірий уже взагалі не підводився зі свого ложа на призьбі, відмовляючись навіть від води.

Коли сонце закотилося за ліс, баба Галька вирішила: піде завтра до фельдшера сама.

Рано-вранці дістала плетений кошик, у якому замолоду потай носила святити паски на Великдень, намостила в ньому м’якенько. Налагодила для себе празничний одяг, який берегла «на смерть». Узяла кошик із Сірим у ліву руку, правою перехрестилася, сперлася на палицю та й вирушила в дорогу.

До лісу, який колись був межею хутора, баба Галька дійшла досить проворно, немов і не несла за плечима свої вісімдесят п’ять років. Добре, хоч зарослу дорогу пробили поодинокі вантажівки зі збіжжям. Однак із кожним наступним кроком, який віддаляв її від дому, кошик із Сірим ставав дедалі важчим. Пройшовши ще трохи, баба присіла на повалену в траві деревину. Серце калатало як навіжене, ноги гули, а поперек розламувався від болю.

— Оце тобі й старість, — тихо сказала сама собі.

Заглянула в кошик. Сірий важко дихав і, здавалося, спав. Покректала, підвелася, важко спираючись на палицю, і знову рушила. Ставала спочивати чи не кожні сто метрів. Обережно ставила на землю свою живу ношу, а тоді майже падала сама — на пеньок, на горбик, на викинуте на узбіччя колесо від трактора. Найважче було встати після такого спочинку. Темно-фіолетові вени під старечою шкірою в брунатних плямах надималися так, що, здавалося, ось-ось луснуть від зусилля. Та баба з упертістю дитини, яка вчиться ходити, знову і знову спиналася на ноги.

П’ять кілометрів, які замолоду баба Галька проходила за годину, розтягнулися на цілу вічність. Коли вона вийшла на асфальтівку, що вела до центру села, було вже пополудні. Баба розгублено крутила головою на всі боки, бо не розуміла, куди їй далі йти — село невпізнанно змінилося відтоді, як вона була тут востаннє. Пам’ятала, що раніше медпункт був біля клубу, але як зна­йти його зараз у цьому чужому для неї світі цегляних будинків, високих парканів та миготливих кафе? Побачила на іншому боці дороги дівчину, яка саме припинала козу перед двором, поквапилася до неї.

— Дочко, а як мені дохтура знайти?

— Вам у медпункт? Ідіть прямо, тоді повернете вниз. Там біля пам’ятника він і буде.

Подякувала, пошкандибала далі, не помічаючи, що кошик із Сірим розідрав ногу до крові.

Медпунктом виявився новий будинок, обкладений білою цеглою. На східцях курив кремезний червономордий чолов’яга в білому халаті. У баби Гальки де й сили взялися, тільки-но побачила його. Підійшла, привіталася.

— Синок, мені б дохтура…

— Ну я доктор, бабо. Що з вами? Слухаю. — Фельдшер сплюнув і кинув недопалок цигарки на клумбу з рожевими петуніями.

— Не зі мною… Ось, глянь, він захворів. — Баба відгорнула рушника, яким було накрито кошик із Сірим.

— Не зрозумів, що там? — перепитав чоловік, заглядаючи досередини. — Кіт, чи що?

Баба мовчки закивала. Фельдшер подивився на неї як на інопланетянку.

— Ну і нащо ви його сюди приперли? Було-було, а такого ще не було, — розреготався він. — Що йому — уколи робити чи клізму ставити? Не морочте, бабо, голову ні собі ні людям! Він скоро сам здохне, а ви з ним носитесь як із писаною торбою! Мене он хворі чекають, а я ваші котячі побрехеньки слухаю! Ну, було-було, а такого ще не було…

Фельдшер пішов досередини і гримнув дверима, залишивши розгублену бабу стояти на порозі. Вона ще хвильку потупцювала на місці, витерла очі кінчиком хустки, взяла в руки кошик та й пішла геть. Її згорблену скорботну постать ще довго було видно з порога медпункту.

— Ну, було-було, а такого ще не було, — повторив, дивлячись на неї, чолов’яга в білому халаті, вийшовши на черговий перекур.

…Надворі було задушливо. Збиралася гроза, і в далеких спалахах блискавки ліс за хутором здавався хижим, ворожим і небезпечним, як дикий звір перед атакою.

Стоячи на колінах, баба Галька сапкою довбала землю в садку під грушею. Поряд з могилою свого найстаршого, безіменного сина вона копала могилу для Сірого. Ударив грім. Баба беззвучно плакала. У спалаху блискавки видно було, як течуть сльози її зморшкуватим обличчям, змішуючись із першими краплинами дощу. Небо плакало разом з бабою.

— Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — «Історичний музей».

Вагон метро жадібно проковтнув Іванку, хижо клац­нувши за її спиною зубами металево-скляних дверей. Щоденний ритуал — поїздка в натовпі — не приносив задоволення, проте не викликав і відрази. Кілька хвилин вона ледве трималася на ногах від уривчастого руху електрички, яка то швидко мчала темним тунелем, то різко стишувала хід.

— Станція «Історичний музей». Кінцева станція.

Вагон позіхнув, широко роззявивши двері, й Іванку, неначе рибину під час припливу, винесло квапливе людське море. Виборсавшись із натовпу, який повнолюдною рікою поплив у бік переходу на іншу станцію, вона cховалася під колоною, перечікуючи, доки розійдеться юрба.

Другокурсницю Іванку