Террі Пратчетт - Химерне сяйво

досить активні — перелазили, приміром, через підвіконня чужих домівок, перерізали комусь горлянки, грабували одне одного, слухали голосну музику в прокурених винних погребах і в цілому збавляли час значно веселіше. Та більшість тварин все ж спали, за винятком щурів. Ну, і кажанів, звісно, теж. Але це вже був клопіт для комах...

Вся справа в тому, що описова література дуже рідко буває цілковито достовірною, і за правління анкського Патриція Олафа Квімбі Другого у рішучій спробі покласти край такому неподобству і зробити служби масової інформації чеснішими було видано певний закон. Тож якщо в легенді про того чи іншого уславленого героя йшлося, що «весь люд захоплюється його звитягою», будь-який бард, якщо лиш сам не хотів вкоротити свого віку, поспішно додавав: «Окрім купки людей у його рідному селищі, які вважали його брехуном, та ще багатьох інших, які взагалі про нього не чули».

Поетичне порівняння строго обмежувалось висловами типу «його славний кінь був бистрим, як вітер погожої днини, силою приблизно у три вузли», а будь-яка пустопорожня балаканина про даму серця, в чиїх очах втопився не один шкіпер, повинна була підтверджуватись доказами, що об’єкт замилування таки дійсно був схожий на пляшку рому.

Квімбі зрештою був убитий одним розгніваним поетом під час експерименту, що проводився на луці поблизу палацу, щоб довести правдивість приказки «перо — сильніше за меч», і ще за його пам’яті вона була доповнена фразою «якщо лиш меч — дуже короткий, а перо — дуже гостре».

Отже. Приблизно шістдесят сім, можливо, шістдесят вісім відсотків містян спали. Втім, це не означало, що інші його мешканці, заклопотані своїми здебільшого незаконними справами, помітили сірувату памороку, що просувалася вулицями. Тільки чарівники, призвичаєні бачити невидиме, спостерігали, як вона пінилася понад полями вдалині.

Оскільки Диск плаский, на ньому немає горизонту як такого. Будь-хто з відважних моряків, яким від надто тривалого споглядання яєць чи помаранчів приходили в голову чудернацькі ідеї, які зрештою спонукали їх вирушити на пошуки чогось докорінно іншого, дуже швидко з’ясовували, що кораблі у відкритому морі, які, як здавалося, зникають за краєм світу, таки дійсно за краєм світу зникали.

Однак існувала все-таки межа — навіть для Ґелдера — до якої людське око могло розрізняти віддалені об’єкти крізь пелену туману й диму.

Він подивився вгору. Високо в небі понад Академією прозирали обриси похмурої старовинної Вежі мистецтв, яку вважали найстарішою будівлею на Диску, з її славетними гвинтоподібними сходами, що налічували вісім тисяч вісімсот вісімдесят вісім сходинок. З її даху, обнесеного бійницями, що були улюбленим місцем воронів та напрочуд живих ґорґулій, чарівник міг бачити ген аж до самого краю Диска. Звісно, після того, як хвилин з десять жахливо відкашлювався.

— Хай йому грець! — пробурмотів він. — Чарівник я, зрештою, чи ні? Ав’єнто, тессалоус! Я хочу злетіти! Явіться, о духи повітря і темряви!

Простягнувши вперед мозолисту руку, він направив перст на частину покришеного парапету. Октаринове полум’я випорснуло з-під його пожовклих від нікотину нігтів і розбилося об камінь високо над його головою.

Парапет обвалився додолу. А Ґелдер, завдяки точно розрахованому обміну швидкостей, безшумно злетів у повітря, лиш нічна сорочка тріпотіла довкола його кістлявих ніг. Він піднімався все вище і вище, проносячись у блідому досвітньому світлі, наче... наче — гаразд, наче підстаркуватий, однак могутній маг, якого рухала вперед сила вміло порушеної рівноваги між шальками терезів всесвіту.

Він приземлився на купу старих гнізд і відновив рівновагу, вбираючи поглядом запаморочливий схід сонця над Диском.

О цій порі довгого року Округле море опинялося з того боку від Серця Небес, де сонце вже майже заходило за обрій, і коли денне світло вихлюпувалося на землі довкола Анк-Морпорка, тінь від гори розтинала пейзаж, наче стовпчик сонячного годинника Творця. Однак надвечір, підганяючи неквапливе світло до узбіччя світу, поволі піднімалася смуга молочно-білого туману.

Позаду Ґелдера тріснули сухі гілки. Він обернувся і побачив Імпера Траймона, свого першого помічника в Ордені, який був єдиним чарівником, хто не поступався йому в майстерності.

Якусь мить Ґелдер удавав, що не помічає його, зосередившись на тому, щоб якомога міцніше триматися за кам’яний мур та про всяк випадок поновити свої власні захисні чари.

Кар’єрне зростання у професії, що традиційно передбачала довге життя, відбувалося нешвидко, і серед молодших чарівників стало прийнятим досягати підвищення у ранзі, переступаючи через туфлі із загнутими носаками на захололих ногах своїх колег — попередньо витрусивши з них їхніх вже покійних власників. До того ж було щось таке в тому молодому Траймонові, що мимоволі насторожувало. Він не курив, пив тільки кип’ячену воду, і Ґелдер мав недобру підозру, що в нього є кебета. Він дуже рідко всміхався, а ще полюбляв цифри і всілякі організаційні схеми, які рясніли квадратами зі стрілками, що вказували на інші квадрати. Одним словом, він був із тих, хто охоче вживав слово «підлеглі» і справді мав це на увазі.

Увесь Диск, скільки можна було охопити оком, тепер був оповитий мерехтливою білуватою поволокою, що прилягла до нього наче друга шкіра.

Ґелдер поглянув униз на свої руки і побачив, що їх теж огортає бліде мереживо із сяючих ниток, які повторювали його найменший рух.

Він упізнав ці чари. Він і сам, бувало, ними користався. Але йому вони вдавалися гірше — значно гірше.

— Це чари Перемін, — сказав Траймон. — Увесь світ змінився.

«Деяким людям, — похмуро відзначив про себе Ґелдер, — вистачило б розуму проявити трохи чемності і додати знак оклику наприкінці такого вислову».

Почувся ледь чутний чистий звук, такий високий та різкий, що здавалося, то обірвалося десь мишаче серце.

— Що то було? — спитав він.

Траймон нашорошив вуха.

— До-дієз, гадаю, — відповів він.

Ґелдер промовчав. Білувате марево щезло, і перші звуки міста, що пробуджувалося зі сну, почали пробиватися до слуху двох чарівників. Усе здавалося точнісінько таким, як і раніше. Стільки магії — і все лиш для того, щоб світ залишився тим самим?

Він задумано поплескав по кишенях своєї