Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

тютюнового диму. Це мене здивувало, а коли я ліг у ліжко, то знову згадав ту хмару. Погляд мій упав на календар: 10 червня 1951 року, за вісім днів мав бути мій день народження: минало мені якраз тринадцять. Все це химерно з’єдналось у моїй напівсонній уяві: хмара, як тінь тютюнового диму, і моє тринадцятиліття; в кімнаті батьків голосно пробив годинник, і пробив якраз стільки, скільки було написано на календарі. Я приплющився: напливло на очі ледь-ледь знайоме бородате обличчя, ледь-ледь знайоме, бо десь бачив його раніше; впізнавати ж його до решти я не трудився, бо на душі в мене тривожно й сумно. Щоб урівноважитися, я почав згадувати минулий день, еге ж, від ранку до вечора, але думки мої звернули в інший бік. Біля мого ліжка начебто сіла мати, і я виразно побачив її притемнене у сутінках лице; вона так сідала завжди, коли я хворів, а хворів я часто — в мене ревматизм; коли гасло світло (в післявоєнні роки часто гасло світло), вона приносила в мою кімнату лампу. Лампа була п’ятнадцятий номер, як тоді казали — «на п’ятнадцять свічок», гніт у неї був круглий, і через це в хаті ставало досить ясно. Мати сідала навпроти, часом десь у тінявому кутку примощувавсь і батько; отоді мати й оповідала, а потім, коли я лишавсь у ліжку сам, мені все ще здавалося, що чую її тихий, начебто вологий, голос.

Це були дивні розповіді, і всі про мене, але про мене такого, яким я себе не знав. Тож здавалося мені, що то розповідалося про зовсім іншого хлопця, може, й про мого брата, який помер разом із тим моїм життям, що його не втримувала моя пам’ять. Ні, я, здається, дрімаю. Світло вже вимкнуто, але коло мене все-таки сидить мати. Батько в кутку подрімує, він зморений від роботи на фабриці, і мати відсилає його спати.

— Але ж, Галю,— каже батько.— Ми сьогодні не будемо спати!

— Чого там? — одказує спокійно мати. — Іди подрімай. Я тебе збуджу.

— Мені тоді важко буде прокинутися,— каже батько.— Я вже так...

— А ти все-таки хочеш іти з нами?— питає мати вже в мене, і я енергійно хитаю головою. Адже ця ніч і справді має бути особлива, це буде моя перша безсонна ніч — я не пам’ятаю, щоб раніше не спав уночі, я спав навіть тоді, коли пролежував у ліжкові цілі місяці.

Але сьогодні все буде не так, бо я таки хочу відчути, як людина живе, коли вона не спить; мені мариться наш похід порожніми вулицями міста, на яких ще стільки руїн; крізь порожні вікна тих руїн зиркає місяць, і скільки тих вікон, стільки й місяців; кроки наші дивно лункі на порожніх кам’яних хідниках...

Ні, поки що ми сидимо. Нас із матір’ю розділяє лампа, і від того обличчя її повне тіней — сірих, загадкових, але не похмурих. Ці тіні кладуть на материне обличчя маску: всі зморшки її пропадають, і я зчудовано витрішкуюсь на це зовсім юне обличчя. Так, тяжко нам уявити матерів юними, отакими дівчатами, на яких спиняється й тепер наш погляд, але в цьому світлі вдається й це, і мати начебто чужіє для мене й віддаляється. Та й думки її далеко, я вже зовсім не можу вловити їх, вони поза межами мого невеличкого розуміння світу й речей, і це сплітає ще одну утішну думку: юна мати уявляється мені товаришкою того хлопця, про якого розповідає і якого називає моїм ім’ям.

— Засни, Колю,— м’яко каже вона, і сонний батько підхоплюється, як солдат.

Мені хочеться затримати їх, бо годинник за стіною вибиває тільки пів на одинадцяту, але мати вже збирається відходити, вона бере в руки лампу, і світло падає на її волосся так, що вона здається зовсім сивою. З’являються і всі її зморшки, від тіней їх навіть побільшало, і, хоч мати не має ще у волоссі ні сивинки, мені здається, що я бачу зовсім стару жінку. Це й стуляє мені рота, коли я хочу запротестувати й відмовитись від сну, як і батько,— я в цю хвилю зовсім віддалений од неї, я наче немовля, тісно загорнене у сповитку, і можу просити щось коли не плачем, то очима. Але очі мої втоплені в темряві, адже мати виносить разом з собою і світло, воно чітко різьбить її ще струнку постать, і вся вона начебто осяяна ореолом. У це коло світла входить батько, він повертається до мене, і я бачу його просте втомлене обличчя.

— Не забудьте мене збудити!— гукаю їм услід.

Я в цій кімнаті сам і вирішую таки не спати. Адже мати дуже легко може забути свою обіцянку, вона може навіть підійти до ліжка, і, коли я буду сонний та втишений, цього буде досить, щоб залишити мене в тому сні і в тій тиші. Вони підуть самі в ту безсонну ніч, і їм це не складе жодного свята: для них таке не первина. Саме тому я й уявляю, що мати сидить коло мене в тому світлі «п’ятнадцяти свічок» і розповідає мені історію про чудного малого мандрівця, котрого так вабили дороги.

— Еге,— розповідає мати, злегка похитуючись на стільці.— Трудна ти був дитина. Лиши тебе самого на дорозі, то ти вже й пішов.

— Як там, в Овручі,— докидає батько.

Це було ще у війну, і батькова частина стояла тоді в Овручі. Я, виявляється, теж був у тому Овручі, хоч не пам’ятаю про те нічого. Я не пам’ятаю тих доріг чи вулиць, котрі зваблювали мене. Це, правда, не важко уявити: малий і миршавий, у зроблених батьковими руками чобітках, у штанцях на дві шлейки, у висмикнутій ззаду з тих штанців сорочці, з білим, як сметана, чубом, вийшов через двір, у якому зупинилася перебути кілька днів побачення мати, й опинився на порослій травою вулиці. І та вулиця була довга й синя — коридор у великий світ, коридор, по якому годі було не йти, по якому несе тебе незрозуміла сила; отой