Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

то звичайнісінька кам’яна стіна, утикана скляними уламками. Кажуть, її просочили отрутою. А за стіною продовжується наше королівство. Там зелена трава, ромашки, джерельця, дерева, що не затуляють сонце. А ще далі — кордон, і починаються інші землі, дальні країни, кораблі й палаци, видолинки й озера.

— Ти був там?

— Я підходив до Глухої стіни. Вона тримає в кільці замок і садок, суцільна, вища за людський зріст, і в ній лише одна брама, яку стереже величезний гарнізон. Пропускають самих купців, які мають особистий дозвіл короля з його печаткою.

— Але для чого та стіна?

— Щоб ніхто не потрапив до замку, — сказав Чес. — І щоб ніхто не вийшов. Є в замку щось — або хтось, кого король дуже боїться втратити.

— Хтось? — повторила Янтарина. — Я? Через моє золоте волосся?

— Ні, все набагато складніше. Ти ховаєш у собі якусь таємницю, про яку сама не знаєш, а знає король і, може, королева.

Уже звечоріло. Чес і Янтарина йшли стежкою з червоних камінців.

— Ходімо до зеленої хвіртки, — запропонував Чес. — Я покажу тобі Довколишній ліс.

— Ні, — сказала Янтарина. — Чуєш, годинник пробив десяту. Мені час повертатися.

— Скажи, тебе й справді зачиняють уночі на ключ?

— Так.

— І випускає зранку сам король?

— Так.

— І тобі не здається це дивним? — Чес знизав плечима. — Я б сказився.

— Не знаю, — мовила Янтарина. — Я не думала про це.

— Ти взагалі не думаєш — живеш, наче уві сні, робиш усе, що скажуть.

— А чого тебе це так обходить?

Чес знову знизав плечима й пішов. Янтарина озирнулась. До неї стежиною йшов королівський псар. У чорному капелюсі й високих, до колін чоботах, з батогом на поясі. В руці він тримав ліхтар.

— Вас чекають на вечерю, принцесо.

Раніше Янтарина завжди покірливо йшла до замку. Їй і не хотілося гуляти темного сирого вечора одній-однісінькій в садку. Але ж вона могла цього захотіти?

— Я прийду пізніше, — сказала Янтарина. — Іди собі.

— На вас чекають, — з притиском повторив псар, дивлячись їй в обличчя байдужими очима.

— Я хочу ще побути тут, одна, — сказала Янтарина і подумала: «Невже він наполягатиме? Адже він слуга, а я — принцеса, його господиня».

— Вам заборонено, — сказав він. — Будь ласка, йдіть за мною.

— Хто заборонив?

— Король.

— Я не піду. Ніхто не може мене змусити, — мовила Янтарина і, повернувшись, пішла в інший бік.

За хвилю псар наздогнав її, підхопив однією рукою й поніс до замку.

— Що сталося? — здивовано спитав король, своїми руками зачиняючи за ними двері.

Псар підійшов і тихо сказав йому кілька слів.

А Янтарина подумала, що це дивно: в замку не ночують слуги. Накривши стіл на вечерю, вони всі йдуть у маленьке село неподалік. У замку лишаються тільки Альма, особиста служниця королеви, Чес і четверо королівських радників: садівник, псар, кухар і лікар. І що дивніше, беручи до уваги всю підозріливість і страхи короля, в замку немає озброєної охорони.

Повечерявши, король підійшов до Янтарини.

— Що трапилося, золотце? Що за бунт?

— Чому мені не можна ходити на самоті? Чому мене зачиняють на ключ? — спитала Янтарина. — Я що, полонянка?

— Хто вдовбав тобі в голову такі думки? — насупився король. — Ти не полонянка, ти моя єдина дитина, і я стережу тебе — що в цьому лихого? Ти ще зовсім дитя, от усі й стежать, щоб ти не втрапила в халепу. Вночі садок небезпечний. Ти можеш заблукати, застудитися, зламати ногу, обпектися отруйним листям, та й мало хто вештається довкола замку вночі!

Усе це скидалось на правду, і Янтарина не змогла заперечити. Вона підійшла до вікна і відіпнула гардину.

— Сьогодні повня. — Король також підійшов до вікна. — Одягнись тепліше.

— Гаразд.

— Іди, — сказав король. — До півночі побудеш у себе.

— Ні, я хочу зайти до мами. Можна?

— Дивно, — мовив король. — Сьогодні ти робиш дивні речі. Ти ж ніколи не ходила до неї сама, без мого нагадування, тим паче так пізно.

— Не можна? — перепитала Янтарина.

— Ні, чого ж, іди, — дозволив король. — Десяти хвилин тобі вистачить, я думаю.

Темними коридорами Янтарина йшла й думала: «Адже хтось бреше, не може бути дві правди. Але як дізнатися, чия правда справжня?»

На стукіт двері відчинила Альма.

— Принцесо? — здивувалася вона.

— Я хочу поговорити з мамою, — сказала Янтарина.

Альма зробила реверанс і вийшла. Янтарина пройшла коридором до кімнати, де в одній стіні було віконце без скла. За віконцем, за тією стіною, була ще одна кімнатка, де жила королева. Вірніше, де її тримали. Дверей у тій кімнаті не було, і Янтарина до сьогоднішнього вечора не замислювалась чому.

Щоб не з’явитися неочікувано, Янтарина подзвонила дзвіночком і покликала:

— Ваша величносте, до вас можна?

Почувся шурхіт сукні. Тихі кроки, і перед Янтариною у віконці з'явилось материне обличчя. Як завжди, королева дивилася зверхньо, холодно й суворо. Її довге золотаве волосся вільно лежало на плечах, а губи були стиснуті. Королева розмовляла зрідка.

— Я прийшла, щоб запитати, — мовила Янтарина боязко. Вона боялася королеву і ніколи не казала їй «мамо», «ти». — Скажіть, ваша величносте, чому мене тримають зачиненою? І… чи є за Глухою стіною інші королівства?

Очі королеви залишилися такі