Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

й почтом, що були бали, перегони, феєрверки, театр і човни… Що раніше були відчинені всі поверхи й кімнати…

— Звідки б то йому знати? — здивувався король. — Ви майже однолітки, то ж чого б це він пам'ятав, а ти ні? Він просто вигадує, золотце.

— Але невже до нас ніхто не може приїхати?

— Я ж розповідав тобі. Чи ти не віриш рідному батькові?

— Можна мені погуляти до вечері? — спитала Янтарина.

— Гаразд, гуляй, — сказав король і пішов.

Янтарина вдягла плаща, зав'язала коси хусткою, щоб їхнє сяйво не виказувало, де вона гуляє. Хоча — де б вона не гуляла, де б не ховалася — її все одно вистежать, знайдуть, візьмуть за руку і приведуть у цю кімнату з заґратованим вікном.

Вона вийшла з замку. Дорогою в коридорах їй трапилося двоє слуг: покоївка несла паку простирадл, а кухарчук тягнув на кухню повні відра води. Обоє вони, побачивши принцесу, відсахнулися й пришвидшили крок. Янтарина знала: вони її бояться. Усі слуги в замку, крім Альми і Чеса, її бояться, перешіптуються про неї. А ще — за нею стежать.

Садівник підрізував кущі вовчих ягід. Проходячи повз нього, Янтарина відчувала на собі його погляд. Принцеса знала, як цей чоловік з'явився в замку. Він приїхав з суботніми возами і в руках тримав лише маленьку чорну торбинку з насінням. Це насіння боялося світла. Наступного дня садівник саджав його: з мішечка зразу в ямку і засипав землею, щоб не потрапив жоден сонячний промінчик. За день з'явилися паростки, а за тиждень по всьому садку й лісу до самісінької Глухої стіни росли високі могутні дерева з чорною корою і гарним золотим листям. Дерева вміли розмовляти. А ще вони вбивали. Вбивали всіх, хто потрапляв за Глуху стіну й хотів дістатися, до замку. Все це Янтарині розповів Чес, хоча вона йому не дуже й вірила.

Прабабчин день народження відсвяткували, як завжди, дуже весело. Прабабця зустрічала гостей у білій хустці, її привіз із далеких країв прадідусь. Кошеня, яке подарували мама й тато, руде й пухнасте, бігало під столом і шурхотіло обгорткою.

— Хоч би йому в мене не було самотньо, — сказала прабабця. — Заведу йому подружку, мабуть.

— Нащо взагалі в хаті тварини? — невдоволено спитала Вероніка. Вона не любила котів, бо від них на її вишуканих чорних сукнях залишалися ворсинки.

Ванда вибрала момент за столом, коли всі мовчки жували, і голосно попросила:

— Мамо, розкажи мені про Якобіну!

Хтось випустив виделку, вона дзенькнула об тарілку, і запала глибока тиша. Усі дорослі дивились на Ванду так, ніби вона сказала або зробила щось непристойне.

— Якобіна — це… — почала мама й замовкла, подивилась на бабцю, а та затулила рота рукою й подивилась на прабабцю.

— Хто така Якобіна? — з подивом запитав Віктор.

— Звідки ти взяла це ім'я? — лагідно запитала прабабуся.

— Зі світлини, — тихо відповіла Ванда. — Це ж була мамина подружка? Вона що, померла чи поїхала кудись?

— Так, ми не бачили Якобіни вже чимало років, — сказала прабабця.

Ванда хотіла запитати, куди поїхала Якобіна, але тут внесли торт — велетенський, казково гарний, торт, що солодко пахнув, — і стали його різати; подали чай, і Ванда з подивом знайшла у своєму шматкові монетку.

— Монетка! В мене! — скрикнула вона.

— Загадуй бажання, — сказала мама, а Котик здивовано вигукнув:

— І в мене також монетка!

— І в мене, — сказала бабця.

— Що ти загадав? — пошепки спитала Ванда у Котика.

— Зустріти дівчинку, схожу на Якобіну. А ти?

— Щоб у мене з'явилася сестра. Бабусю, а ти що загадала?

Бабуся зітхнула.

— А я загадала те, що точно не здійсниться…

— Ми також, — сказав Котик.

Прабабця подивилась на них і загадково усміхнулася.

Лисохвіст розпустив яскраво-червоні квіти, молочай виставив колючки, намагаючись вчепитися в сукню, рожеві лієчки амариліса поверталися слідом, наче стежачи. Лілії сходили гіркими пахощами, від аконітів паморочилося в голові. Янтарина подумала, що садівник навмисне розводить у садку тільки отруйні і смердючі рослини. Десь неподалік сопів пес, сонце вже, певно, зайшло, якщо собак спустили з цепу. Чес каже, вдень їх тримають у підвалі: спеціально, щоби пси навчилися бачити в темряві.

Кущі олеандра розсунулись, і перед Янтариною з’явився Чес.

— Гуляєш, принцесо? — спитався він. — Хочеш утекти?

— Нащо? — сказала Янтарина. — Ураган знищив усю землю, врятувалось лише наше королівство, оточене високими непрохідними горами. Куди тікати?

— Ти й справді така наївна? — здивувався Чес. — Віриш у казочки тата-короля? Але скажи, якщо всі загинули в урагані, кому тоді потрібна золота парча з твого волосся? Куди її вивозять уночі?

— Я не хочу тебе слухати, — мовила Янтарина й хутенько пішла стежкою з червоних морських камінців у глиб садка.

Чес пішов за нею. Він любив дражнити її, змушуючи болісно думати про те, що одні слова не відповідають іншим, а дві правди бути не може.

— Якщо все знищив ураган, звідки до нас везуть вино, устриці, червоне дерево, перла і шовкову тканину? — спитав Чес, заступаючи принцесі дорогу. — Ти бодай раз виходила за зелену садову хвіртку, до чорних дерев, туди, де гавкають пси?

— Ні, — відповіла Янтарина. — Я й без того знаю, що там: Глуха стіна, гори, а за ними пуста мертва земля.

— Усе не так! Скільки разів тобі повторювати? Глуха стіна — то не гори,