Джо Хілл - Пожежник

Гарпер дісталася початку черги, наближаючись до Пожежника ззаду. Стежити за людьми в черзі було обов’язком її, а не сестри Лін, тож Гарпер не хотілося жодних непорозумінь з колегою. Вона три тижні працювала під її керівництвом у Портсмутському шпиталі та трохи побоювалася жінку. Як і всі інші медсестри-волонтери.

— Сер, — заговорила сестра Лін, голос якої бринів від нетерпіння. — Кожен у цій черзі через невідкладність. Усі тут мають щось невідкладне, і так аж до вестибюля. Ми приймаємо всіх у порядку прибування.

Пожежник зиркнув на чергу через плече. Сто тридцять одна душа (Гарпер порахувала), змучена й поцяткована драконячою лускою, вирячилася на нього повними обурення порожніми очима.

— Їхні невідкладності можуть і зачекати. Цей хлопець — ні, — він рвучко обернувся до сестри Лін. — Дозвольте, я спробую пояснити інакше.

Його права рука звисала збоку вздовж тіла. Нею він притискав до себе інструмент — іржавий залізний прут з гачками, зубцями й сокирними лезами, що стирчали з обох кінців. Він розтулив долоню, і прут ковзнув униз, ледь не торкнувшись брудного лінолеуму. Пожежник злегка гойднув ним, але здіймати не став.

— Ви або пропустите мене в ті двері, або я візьму цього халігана[13] й піду все тут трощити. Розпочну з ось того вікна й поволі дійду до комп’ютера. Покличте лікаря чи дайте пройти, але навіть не сподівайтеся, що я просто стоятиму в черзі, поки цей дев’ятирічний хлопчина не сконає в мене на руках.

Альберт Голмс ледачо простував коридором, вийшовши крізь подвійні двері, що вели до кімнат обстеження попереднього карантину. На ньому так само був Ебола-костюм. Єдиним, що відрізняло Ала від решти медичного персоналу, був чорний поліцейський шолом з опущеною лицьовою панеллю, який він носив замість гумового ковпака. Його ремінь був затягнутий поверх костюму, на одному стегні висіли жетон служби безпеки та рація вокі-токі[14], на другому похитувався тефлоновий кийок.

Гарпер та Ал підійшли одночасно з різних боків.

— Давайте заспокоїмося, — проказав Ал. — Послухай, друже, тобі не можна перебувати тут з цим... як ти його назвав? Тим хуліганом, словом. Пожежний персонал має залишати своє спорядження назовні.

— Сер? Якщо ви пройдете зі мною, я залюбки обговорю з вами стан вашого сина, — втрутилась Гарпер.

— Він не мій син, — відказав Пожежник, — і я не його істеричний батько. Я всього лише чоловік з небезпечно хворою дитиною й важким залізним прутом. Якщо хтось не забере в мене першого, отримає сповна другого. Хочете поговорити? Де говоритимемо? По той бік дверей, де лікарі, чи наприкінці черги?

Вона витримала його пильний погляд, очима переконуючи чоловіка поводитися добре та обіцяючи, що тоді люб’язно поводитиметься з ним, вислухає й поставиться до нього та його хлопчика з теплом, гумором і терпінням. Намагалася показати, що спробує захистити його, бо якщо він не вгамується, то врешті опиниться обличчям на підлозі з перцевим спреєм в очах і чоботом на шиї. Гарпер пропрацювала в колективі менше місяця, але цього вистачило, щоб призвичаїтися до постійного видовища охорони, яка вчить буйних пацієнтів гарних манер.

— Пройдімо зі мною. Я дістану йому лимонного морозива, і ви зможете розповісти про все, що з ним негаразд...

— ...наприкінці черги. Так, як я й думав, — він відвернувся від неї й зробив крок у бік подвійних дверей.

Сестра Лін досі стояла на його шляху. В усякому разі, вигляд вона мала значно поважніший за Альберта Голмса. Була більшою, з неосяжними грудьми й черевом — грізне знаряддя оборони.

— СЕР, — промовила вона. — Якщо зробите ще бодай крок, незабаром нам доведеться обробляти ваші численні синці та набряки. — Вона провела своїм світлооким поглядом вздовж черги. Її наступна заява стосувалася їх усіх: — У цій черзі ми дотримуємося порядку. Легким шляхом чи складним, але його буде дотримано. Всі зрозуміли мене?

Уздовж черги почулося стишене, зніяковіле, покірне бурмотіння.

— Я перепрошую, — піт сповзав скронями Пожежника. — Ви не розумієте. Цей хлопчик...

— Що з ним негаразд? Окрім того, що й з кожним із присутніх? — запитала сестра Лін.

Хлопець був чи не найгарнішим дитям, яке колись бачила Гарпер. Його темні кучері чарівливо звивалися над очима, що сяяли блиском ясної тьмяної зелені порожньої пляшки з-під «коли». Він був у шортах, тож виднілися мітки на його литках: темні вигнуті смуги, схожі на тату, витончені, ледь не візерунчасті.

Без краплі занепокоєння в голосі сестра Лін промовила:

— Якщо ви не заражені, вам не слід його торкатися. Ви заражені?

— Я тут не через себе, — відказав Пожежник. До Гарпер лише згодом дійшло, що це був умілий спосіб уникнути відповіді. — Він мене не торкається.

То було правдою. У хлопчини на руках чоловіка голова була розвернута, а щока притиснена до робочої куртки Пожежника. Але все-таки: якщо Пожежник не був заражений, то він був або дурнуватим відчайдухом, або просто дурнем.

— То що з ним негаразд?

— Шлунок, — відповів Пожежник. — Щось не так зі шлунком. Він ледве може стояти...

— Тут дуже спекотно, — обірвала його сестра Лін. — Я певна, що він не єдина дитина з болями у шлунку. Пройдіть у кінець черги та...

— Ні. Ні. Прошу. Це дитя зовсім нещодавно втратило матір. Вона опинилася в заваленій будівлі кілька днів тому.

Плечі сестри опустилися, й на якусь мить її обличчям промайнула подоба понурого співчуття. Здавалося, вона вперше поглянула не на Пожежника, а на хлопчика, що згорнувся в його обіймах.

— Ах. Це паскудство. Слухай, золотце, це просто паскудство.

Якщо хлопчик і слухав, то жодного знаку не подав. Сестра Лін підвела погляд на Пожежника й уже за мить знову втупилася в чоловіка.

— Коли таке сталося, у кого б не заболіло?

— Стривайте-но. Дайте мені договорити. Будівля обвалилася й убила її, а він був там, прямісінько там...

— На цей випадок є спеціально навчені консультанти, які матимуть змогу поговорити з хлопцем про те, що сталося, і, можливо, навіть дістануть йому чогось шипучого й солодкого від його диспепсії.

— Диспепсії? Ви мене взагалі слухаєте? Йому не потрібні «кола» й усмішка — йому потрібен лікар.

— І він його отримає, коли дійде черга.

— Я підібрав його годину тому, і він кричав. Дуже на диспепсію схоже, сука ти байдужа?

— Агов, — промовив Альберт Голмс. — Думай, що кажеш...

Обличчя сестри Лін миттю побуряковіло. Вона вперла руки в боки, від чого стала схожою на маля, що грається в літачок.

— ВИ З ХЛОПЧАКОМ НЕГАЙНО ПІДЕТЕ В КІНЕЦЬ ЧЕРГИ, АБО ТИ ПОТРАПИШ У КІМНАТУ НЕВІДКЛАДНОЇ ДОПОМОГИ З ТИМ СВОЇМ СТАЛЕВИМ СТРИЖНЕМ, ЗАТКНУТИМ У ТВОЮ ВУЗЬКУ АНГЛІЙСЬКУ СРАКУ! ТОБІ ВСЕ ЗРОЗУМІЛО?

Якби сестра Лін так