Мирослава Горностаєва - Трамвай, що заблукав

«Я заплачу! Я згоден!»

За цей тиждень банк, в якому я взяв позичку, збанкрутував.

Мого кредитора застрелили в його власному під‘їзді трохи не на очах у охорони.

Хлопці з D облишили мене, бо їм перестали платити. І цього ж місяця ті, хто знав про позичку, загинули в черговій розборці.

Я певен, що мого прізвища нема і в комп’ютері банку. Адже я заплатив…

Стах зателефонував одразу ж, коли я повернувся з N-ська.

— Твій проїзний недійсний, — сказав я.

— Я його вдосконалив, — прохрипів Стах, — все мало обійтися…

— Жінка і хлопчик… — сказав я

— Вони там? — Просипіла трубка.

— Там…

— Я мав яхту, — озвався Стах після довгої паузи, — в Ялті. Вони відпочивали на морі…

- І ти заплатив…

— Заплатив…

Я поклав трубку не попрощавшись.

Стах повісився у власному спортивному залі. На турнику… Десь через місяць після маминого похорону. На його похорон я не пішов. Зате купив його дім у Верхньоострівному селищі. Там тихо і затишно, а головне в тому районі ніколи зроду не було навіть тролейбусів, не говорячи вже про трамваї.

Бізнес мій пішов вгору… Так мало бути, адже я заплатив.

З обслуги у мене один лише Шафа…Той самий «горила», котрий служив і Стаху. Взагалі — то його звуть Ігорем і він має одне незаперечне достоїнство — непрохідну тупість. А також ніколи й нічому не дивується.

Стахову бібліотеку я зберіг і поповнив. Особливо той відділ, де йшлося про некромантію і всілякі магічні мистецтва.

А сьогодні до мене несподівано приїхав з N-ська давній університетський приятель, також бізнесмен. Він теж попав у подібні лещата, як я допіру.

Я не став йому дорікати, хоч знав, що він відмовив мамі у позичці… Мама дещо знала, вона у мене була розумницею. І намагалася мені допомогти тоді…

— Я можу дати тобі грошей, — натужно прохрипів я. Деякі заклинання вимагають великої напруги голосу, — але після усіх розрахунків ти зостанешся бідним… Дуже бідним…

Приятель і сам це розумів.

— Я можу запропонувати тобі дещо ліпше, ніж гроші, - озвався знову я, — аби оті мудаки, котрі тебе дістають, щезли… Тямиш?

Приятель глипнув зацікавлено… Я посилив ментальний удар. Він мусить погодитись… а потім я його розпитаю… Чи сидить там мама, тримаючи на руках мертву Стахову дитину… Вона любила дітей… Проїзний я вдосконалив… Він дійсний! Дійсний! Ну, а як недійсний — доведеться платити. Уже не мені… Йому…

— Тож слухай, — мій зірваний голос знизився до шепоту, — двічі не повторюватиму…

К І Н Е Ц Ь.