Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

міст, що їх можна було найти на мапі Абісінії — місто Джіджіґа якось дуже припало до вподоби Вірі та Юркові. Його вони повертали на різні лади, стараючись зм’якшити чи здрібнити та вкінці скоротили тільки його шумний звук, відкидаючи перше «Джі». Навіть Зоська одобрила його, вважаючи його однозначним зі словом «дика». Тому що вона прикладала всіх зусиль, щоб котеня було якнайхижіше, якнайдикіше, назву «дика» вважала за відповідну для нього. Так вона й залишилася Джіґою, що в устах Зосьчиних чи старої Грабихи — підльвівської жінки, що носила Стрільчукам молоко — звучало як «Дзіка». Так і звали кицю менше складні люди, що не визнавалися в абісінській географії.

Як би не було: Джіґа була хоробра, як цього вимагало її славне походження.

Зосьчині подряпані ноги свідчили наявно про силу Джіґіних пазурів і гостроту її зубів. Але всі речі як щітки, килими, Юркові іграшки та Вірине лікарське приладдя мали теж сліди Джіґіних воєнних дій.

Вже змалку Джіґа виказувала велике замилування до ловів. Про те Стрільчуки переконалися одного вечора. Киця, що досі дрімала помуркуючи — нагло прокинулася, нащурила вуха та зістрибнувши зі стільця, що на ньому спала, стала добиватися до дверей від сусідньої кімнати. Її яскраво-сяючі зелені очі дивилися раз на двері то знову на Віру, аж доки ця зрозуміла та відчинила їх. За хвилину Джіґа була назад і в її зубах величенька миша. Усі жахнулися. По-перше, що загалом у хаті є миші, а далі, що домашня пестійка така жорстока і помимо різноманітних харчів ловить інших тварин. Зоська наробила лементу та хотіла відібрати мишу, мовляв, гидуватиме такою кицькою, що їла мишу. Але Джіґа сиділа серед хати і чекала, цупко стиснувши щелепи. Як тільки Зоська наблизилася до неї, киця грізно загарчала й виставила кігті. Це подекуди стримало розмах Зоськи. Між тим Віра й Юрко склали нашвидку воєнну раду та вирішили: за воєнним законом, переможець має право до своєї добичі і ніхто не сміє в нього її відібрати.

Зоська мусіла відступити з побоєвища, а киця гралася мишою і мучила її так довго, докіль її таки не з’їла. Таким природним способом покінчились Джіґіні перші лови. Все ж після них пошана до Джіґи дуже зросла і Джіґа-ловець стала головним звіром в домі Стрільчуків.

Перші лови роблять з малого котеняти справжню кицьку.

Розділ III
Джіґіна молодість

Джіґа жила собі у своїх господарів і була вповні щаслива. Молода, весела, метка й безжурна. Виспавшись із Зоською в ліжку, вона вставала рано й милася. Її тоненький рожевий язичок вичісував гладенько кожушок. Час від часу послинить лапку і миє нею одно вушко і друге і поза ними. Тоді вже вилизує гладенько боки, живіт і спину. Після такого миття її кожушок аж сяє.

Зараз же Джіґа снідала свіжим молоком з мисочки. Прижмуривши очі швидко працює язичком. Хоча він рівний, як лопатка, але як на нього набрати молока, звивається в трубочку й доносить до рота молочко. Поснідавши, киця ще раз вилизується.

Тепер уже зачинається її день. Його вщерть наповняють ігри, лови, доконувані з Зоською в час прибирання хати. Потім обі йдуть до кухні, Зоська готує їжу, а Джі-ґа крутиться під столом, муркає, треться до Зосьчиної ноги. Це тоді, коли Зоська готовить м’ясо. Часом Джіґа стає на дві лапки, других дві покладе Зосьці на ногу і дряпає її та просить. Зоська часто лається, але й завжди кидає їй жилки, а то й кусень м’яса.

Потім м’ясо жариться. Ніжні, теплі пахощі так і лоскочуть у носі. Джіґа сидить собі на малому ослінчикові біля печі, зложила передні ніжки калачиками, очі прижмурила і подрімує. При тому муркоче собі мило щось під носом. Це так коти співають, чи теж підспівують. Бо співати вміє кіт голосно й жалібно-пронизливо тоді, коли туга жене його в місячну ніч у садок чи на дах. А ще ранньою весною, коли то все будиться до життя. Та тепер Джіґа тільки собі підспівує, так собі муркоче. Але ж хай тільки щось торохне, зараз її очі розкриваються, зіниці стають вузесенькі як щілинки і пильно глядять у куток де щось торохнуло. Спина пружиться і одна хвилинка: киця стрибнула стрілою у куток! Та це не миша, а сусідка за стіною чимось подряпала. Обнюхавши докладно куток і провіривши, що немає там нічого, Джіґа вертається на своє місце на ослінчику. Зідхає сумно: от, якби миша — було б весело!

Гомонить дзвінок. Двічі. Зоська поривається і біжить відчиняти двері. Так дзвонить пані, Джіґа теж це знає. Разом з Зоською біжить до дверей. І справді пані! Бере Джіґу на руки, пестить, гладить і приговорює щось пом’якшуючи та здрібнюючи слова. Це так по-котячому. Ще малою дівчинкою Віра так приговорювала до своєї Сойки.

Уже й Юрко в хаті. Тепер зачинається метушня! Показується, що Джіґа розсипала його гру «Малий конструктор». Там всякі шини, кубики, цвяхи, штаби, трами, що ви хочете. З цього будує він залізницю, то знову вагонетки що їздять по линвах, там нафтовий шиб чи якусь машину. Оце прийшов зі школи, кидає торбу, аж олівці гомонять, та в крик:

— Йой, хто мені розсипав конструктора?! Певно вже ні шрубки не найду! Мамо, Зосько, Джіґа! Що тут діється?!

Зоська присікається: ти сам винен! Не положиш своїх речей на місце, на свою шафку, тільки кинеш там, де тобі захочеться. Потім нічого дивного, що Джіґа розкидає. Йди, Джіґо, порозкидай йому ще!

Бере кицю на руки та кидає між розсипані іграшки. Джіґа пібадьорена метушнею присідає, а потім як не шурне два-три рази лапкою! Ще заки Юрко вспіє розглянутись, трубки котяться, колісцята розбігаються, штабки летять, як великі комахи, цвяхи гомонять як чмелі.

Юрко хапається за голову, біжить до Джіґи, але киця метка й зручна вже вистрибнула на ліжко, з ліжка