Олексій Михайлович Волков - День відбуття

кімнати і знову побіг по колу. Вона повторила. Далі пішли перекиди назад, на бік, довгі перекиди через голову. Юлія виконувала практично все.

Він зупинився і розім’яв суглоби пальців, рук, ніг, потім шию, вуха і ніс, потім почав робити розтяжку. І тут вона його по-справжньому здивувала. В неї була прекрасна розтяжка — дівчина легко робила шпагат. Невдовзі розминку було закінчено. Вона швидко віддихувалася. По скронях Юлії стікав піт, волосся трохи вибилося зі щільно зав’язаного вузла. Очі випромінювали якусь таку завидну цілеспрямованість.

— Ну, добре, — сказав Сергій, — розминка пройшла нормально. Так буде кожного разу, навіть ще інтенсивніше. Тепер ми проведемо такий собі легкий ознайомлювальний спаринг. Я повинен знати ваш вихідний рівень та можливості. Ви відпочили?

Вона кивнула.

— Добре. Нападайте на мене. Можете застосовувати все, що маєте на озброєнні.

— Я не збираюся ні на кого нападати, — розгублено сказала Юлія. — Я хочу навчитися захищатись.

— Добре, ви будете далі вчитися захищатись, а сьогодні мусите нападати. До речі, в багатьох випадках напад є кращою формою захисту.

— Як, мені робити це на повному серйозі? — запитала вона.

— Аякже! — заохотив Сергій. — Ну, сміливіше!

Вона стала в стійку. Сергій також вирішив не розслаблятися. Промайнуло навіть якесь побоювання, що ця дівчина може і тут здивувати його. Чого не трапляється? От би сміху було! Вона зробила різкий випад. Він легко блокував її удари ногами — прямі та бокові, одноманітні та примітивні. Тим не менше, це нагадувало якесь «карате». Сергій легко пересувався в боки та назад на напівзігнутих ногах і легко уникав ударів, а коли вона зовсім захекалася, зловив її ногу і без зусилля перекинув партнерку на спину. Вона вдарилася потилицею. Але коли він злякано підскочив до неї, Юлія вже підводилася.

— Пробачте, — сказав Сергій, — мені не спало на думку, що ви можете не вміти падати.

— Нічого, — відповіла вона, — ви мене навчите. До того ж ви обіцяли мене не шкодувати.

Вони пропрацювали повних дві години, і під кінець тренування Сергій відчув, як у ньому прокидається інтерес. Ця дивна жінка, навіть дівчинка, зовнішність і манери якої ніяк не робили її схожою на коханку підстаркуватого боса, тренувалася з таким завзяттям, навіть одержимістю, що мимоволі викликала повагу до себе. Він зрозумів, що зможе її чомусь навчити. Разом з тим таке її бажання викликало чималий подив і щось нагадувало йому. Сергій згадав, як сам прийшов у самбо.

Це сталося ще у школі. Він був тоді худим та блідим хлопчиком, зовсім не спортивної статури. Усе почалося, коли його запримітила компанія хлопців, що жили у дворі, через який пролягала його дорога зі школи додому. Це були звичайні покидьки, до того ж старші за нього. Важко було сказати, чим він їм так сподобався, але після того, як Сергій перестав ходити через цей двір, вони влаштували справжнє полювання на нього і продовжували час від часу знущатися, б’ючи його, відпрацьовуючи на ньому майстерність ударів. А одного разу, коли він упав, на нього почали плювати, всі одночасно, поки ця невинна розвага їм не набридла. Тільки тоді його відпустили. Цей день перекрутив у ньому все, зламав усю його свідомість. Того ж дня він прийшов увечері до секції самбо дитячо-юнацької спортивної школи, прийшов сам, одержимий бажанням здохнути тут або покласти цьому край.

Можливо, такий день колись був і в неї. Інакше як тоді пояснити цю впертість і бажання працювати на виснаження? Що сталося того дня, якщо він у неї був? Напевно, щось жахливе. Але цікавитися цим Сергій не відчував ніякого бажання. Це не його діло. Прийнявши душ, випивши запропонований сік і познайомившись ще з одним мешканцем вілли, Сергій їхав автобусом у напрямку центру міста.

П’ятим мешканцем будинку виявився дрібний, але пащекуватий песик незрозумілої породи, якого та вівчарка могла б, напевно, проковтнути не розжовуючи. Йому кортіло спитати на прощання, навіщо потрібно в хаті стільки собак, але це також було не його діло. За будь-яких обставин поїздка обернулася краще, ніж він чекав. Сергій знав, що завтра він із задоволенням навідається сюди, щоб, не надто перепрацьовуючи і зовсім не принижуючись, заробити чергових п’ять доларів.

III

Кудлата вівчарка підійшла до хвіртки і, як учора, потягнула носом повітря, потім відійшла і лягла на своє місце поблизу ґанку. Цього разу Сергій задовольнився таким запрошенням і повільно пройшов доріжкою до дверей. Пес лежав спокійно, і, взявшись за дзвінок, Сергій відчував спиною його індиферентний погляд.

Двері відчинила Юлія. На ній були доволі витерті джинси по фігурі та легкий светр без коміра, заправлений у них. На обличчі — той самий діловий цілеспрямований вираз. І разом з тим він помітив, що вона зраділа його появі, але зраділа так само, по-діловому. І ще він з подивом зауважив, що ця її реакція не зовсім байдужа йому, хоч його мали цікавити лише п’ять доларів.

Коли Сергій переодягнувся, Юлія, як і вчора, вже сиділа на імпровізованому килимі в тій самій позі. Її біле кімоно було випране після вчорашнього тренування, і це кидалося в очі. Від нього навіть пахло якимось делікатним ароматизованим порошком. Побачивши це, Сергій повеселішав, адже і він не сів у калюжу перед цією дамою, що претендувала на статус пані, оскільки також додумався вчора кілька разів прополоскати свою червону куртку, щоправда, без порошку. Недопрана куртка стояла на ньому коробом і надавала Сергієві достатньо геройського вигляду. Він вийшов на центр килима і спитав:

— Ну як? Ви в змозі тренуватися?

— Звичайно, — відповіла Юлія, — чому ні?

— Вчора ми працювали досить інтенсивно. Я гадаю, у вас болять м’язи.

— От і помиляєтеся, — вона хвацькувато посміхнулася, — не болять.

Та посмішка вийшла доволі натягнута: коли людина чимось захоплена, їй не до того, щоб посміхатися щиро всяким найманим тренерам.

— Добре, — сказав Сергій. — Поїхали.

І знову все пішло за тим самим розкладом: інтенсивна розминка, після якої по скронях тік піт і бракувало дихання, потім спеціальні вправи. Цього разу Сергій