Панас Мирний - Повiя

селу - хто приїхав? розпитувати - чи не бачили де-небудь її Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. "Куди се?" - питався Дмитро. "Додому". - "Хiба спродався?" - "Спродався", - одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. "А то що мете?" - спитався Дмитро. "То не про нас мете!" - смiючись, одказав Пилип. "А про кого ж?" - "Про тих, що в ридванах їздять та бояться холоду", - i, зареготавшись, пiшов собi геть.

Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити - хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi їздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… "Як дров тих наскладано у полiцiї!" - додав Петро Усенко.

Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня iде подушне правити - i сьогоднi iде, i завтра iде.

- Де ж менi ного взяти? Бач же - Пилип не вертається, - плачучи, одказує Прiська.

- Винокурню закурив, мабуть! - доїдає Грицько. - Усi уже вернулися, а його немає.

- Може, вже й не вернеться нiколи… - каже Прiська.

- Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! - кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне їй голки заганяти… все про хлопцiв їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.

Грицько - багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори - один у найми дає, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: "Нi за що не вiзьму Хiврi". - "А кого ж тобi? Попiвну яку?" - "От, - каже Федiр, - гарна дiвка у Притики - Христя". Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. "У Притики?.. Гарна, та що має?" - грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував.

З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадає до Христi; не так вона до нього, як вiн до неї липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усiєю сiм'єю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне їй очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопцiв, коли у своїй хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за неї.

- Що це ти верзеш таке, Гриньку? - спитала. - Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi…

- А ти глядиш за своєю дочкою? - грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.

- Гляди вже ти краще за своїми дiтьми, а не прийшов чужих учити… - образливо одказала вона.

- I навчу!.. навчу! - гукає Грицько.

- Чому ж ти навчиш? Ти 6 ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, - не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.

- А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й знаєте хлопцiв заманювати та чарувати.

- Яких хлопцiв? - здивувалася Прiська.

- Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!

I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати.

До лиха - та ще лихо; до печеного - та ще вогню прикладають…

- Що ее, Христе, кажуть? 3а кого се кажуть? - з докором i сльозами повернулася вона до дочки.

Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тiї бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози.

- Так це правда?.. правда?.. - кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.

- Мамо, мамо!.. Нi єдиного слова правди немає! - ридаючи, одказала Христя.

Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у її головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн ховає одубiлу голову в снiг… серце її рветься надвоє; то - перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знає! Хiба признається винувата дочка матерi?.. I її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очi. Господи, яi;а їй мука! яка люта та тяжка мука!

Короткий день минає, настає нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого за ту пiч не передумаєш? Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було її глибоке зiтхання, її гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати… Знав Грицько, коли їй вiддячити… А жалостi в його - нi капельки!.. Як їй тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити їй усi таємнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкриє може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не знає, то воно й байдуже… Як же його сказати їй, та ще тепер, коли серце материне i без того обливається кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада