Віталій Тимофійович Бабенко - Дзвони зеленої Галактики

одним із столиків сидів капітан корабля Вахтанг Нодія, смаглявими пальцями розгладжував коротку смолисту борідку.

— О, прошу, прошу! — зрадів появі Василя Петровича. — Ви зовсім не виходите з салону. Все біля доньки… Як почувається дівчинка?

— Ніби заснула. Чи вдає, що спить. Не скаржиться на самопочуття, проте хвороба… самі розумієте… — Василь Петрович дістав із шафи-холодильника пляшку мінералізованої “Сніжинки”, сів навпроти командира.

— Даруйте, Василю Петровичу, хвороба… дуже серйозна?

— Лікарі запевнили: звичайна хвороба багатьох дітей, народжених у космічному просторі — на штучних планетах, орбітальних станціях. Хвороба дітей, чиї батьки — вихідці із Землі.

— Космічна ностальгія, чи що?

— Космічна ностальгія може бути у нас, Вахтанге Зурабовичу. Дівчинка не сумувала б за тим, чого ніколи не бачила і не пізнала. Але навіть схожість облич виявляється через покоління. А тут, на думку лікарів, “бунтують” гени, шукаючи запрограмованої колись і втраченої тепер минувшини: природного середовища з лісами і ріками, з грозовим повітрям, весняним цвітом. Того, чим жили та, на щастя, живуть і досі земляки земляни. Кажу — на щастя, бо маю надію на одужання доньки — там, біля Дніпра, де вели свій родовід предки моєї Ляни. “Бунтівливі” гени, сподіваюся, вдовольняться реальним рідним світом, якого запрагли.

— А ти, Василю Петровичу, розхвилювався. Ніби сам уже не віриш, що зберегла Земля свої ліси, гори, ріки. Дерева і трави. Чисте повітря, якого вже подекуди не вистачало людям.

— Вірю, Вахтанге Зурабовичу, а все ж острах не полишає. Знаєте, застаріла інформація, мабуть, назавжди застряла в пам’яті. Тривожна інформація…

— Сумніви остаточно розвіються, як тільки ступите на Землю. Але спочатку ми поглянемо на планету Чистих Рос, — попередив командир корабля.

— Але ж… чому? І що там цікавого?

— Цікавого справді мало. Одначе є інструкція Головної диспетчерської служби, і її треба дотримуватись. Обов’язковий профілактичний огляд корабля після кожних трьохсот мільйонів кілометрів польоту… Технічна станція на планеті.

Чистих Рос нам майже по дорозі. Звичайно, для тебе там усе знайоме, а от доньці твоїй — як знати? — можливо, буде й цікаво. До того ж пам’ятник Сурені хіба не унікальний?

…Василь Петрович повів Ляну до пам’ятника, аби хоч трішки розрадити її після гнітючого враження від сірого грунту — ніби з перемеленого жорнами каміння, де не росли жодна билинка, жоден кущик чи деревце. І йому, відомому інженерові-геологу, було моторошно ступати по цій мертвій планеті з такою поетичною назвою, яка звучала б тут іронічно-жорстоко. Але вона прозвучала — у болісному запитанні доньки: “Не розумію, чому — Чистих Рос?”

Біля пам’ятника очі дівчинки заіскрилися, вона довго розглядала його з різних боків, доки поставила батькові ще одне запитання: “Хто це — на гойдалці?”

— То не гойдалка, а великий гороховий стручок. У ньому — маленька Сурена. Бачиш, обличчя у неї веселе, після одужання… — Василь Петрович запнувся. — Вона теж була хвора. І вилікувалася…

— Ну ж, розповідай, усе розповідай про Сурену, про пам’ятник, — просила й наполягала Ляна, аж щоки її порум’янішали. — Ти ж ніколи не згадував про цю дівчину.

Батькові й тепер не дуже хотілося вдаватись до спогадів. Одначе прохання доньки було природним, особливо тут, де працював професор Сулименко, а пам’ятник споруджено його внучці.

— Коли космічний корабель землян уперше з’явився над цією невеличкою планетою, то довго не міг знайти місця для посадки. Скрізь кучерявились рясні гаї, оксамитними килимами вистелялися буйні трави, веселково цвіли квіти, голубіли неширокі річки. Ніхто з астронавтів не зважувався нівечити цю казкову красу. Планета здавалася іграшковою, зовсім несхожою на знані досі. Нарешті гості пришпилили свій корабель до зеленого пагорба і двоє астронавтів спустилися по східцевій драбині додолу. Ще кружляючи над планетою, вони зауважили, що ніде не помітно жодних поселень. Невже ніяка цивілізація не натрапила на цей чарівний острівець у космічному океані? Так думали прибулі земляни, гублячись у здогадах. Потім уже без перестороги й побоювання блукали між дивоцвіту і різнотрав’я, доки легкі сутінки виткалися над маленькою планетою. Заночували у кораблі… А коли прокинулися, заніміли від ще більшого подиву: все довкола — і дерева, і трави — злотосрібно сяяли, вигравали, але так ніжно, легко, що й очам боляче не було. “Які чисті роси! — здогадався хтось. — Це ж планета Чистих Рос!”

І знову зніяковів Василь Петрович — під жагуче-допитливим поглядом доньки. Зусібіч сіріло каміння, ніби на могилі, в якій поховано вже легендарну планету.

— Опісля сюди прилітали вчені — біологи, хіміки, геологи. Досліджували, експериментували… Жодна рослина, жодне деревце, доставлені з планети Чистих Рос, не приживалися на Землі. Групу біогеологів очолював тоді відомий професор Сулименко. Він обійшов усю планету, ретельно вивчав проби грунту і надіслав Ученій Раді свій остаточний висновок: тут немає ніяких корисних копалин, вартих найменшої уваги. Але, на думку професора, перебування на планеті добре позначається на самопочутті. У свої сімдесят він зовсім не відчуває втоми, ходить пішки, бадьорий, як у тридцять. Ще просив дуже професор відправити сюди з черговою експедицією його безнадійно хвору внучку Сурену.

— То вона жила тут… — задумливо мовила Ляна.

— Жила й одужала. Тільки те, що трапилося далі, почалося з казки. З казки Андерсена. Був колись такий казкар на Землі, дуже давно. Ми теж обов’язково разом із тобою прочитаємо його книжки. Так от. Сурена справді почувалася краще у дідуся, на новій планеті. Щасливий професор безмежно радів: онучка скоро підніметься, стане на ноги. Проте одного разу він застав її засмученою. Дівчинка відвернулася до вікна, мов чимось ображена. Тремтячим голосом журно дорікнула дідусеві: “Скажеш, що ти ніколи не чув цієї казки. І мати не знала її, і батько. Ніхто із вас ніколи не читав Андерсена. Про п’ять горошин із одного стручка…”

Сурена підняла з підвіконня розгорнуту книжку, і професорові стало зрозуміло, що так вразило внучку. Адже казка була про те, як у щілину під вікном потрапила маленька горошина, проросла там і гарно розцвіла. Незвичайній квіточці дуже зраділа хвора дівчинка, котра давно не виходила з кімнати. Тепер вона почувалася щасливою, бо щодня милувалася квіткою, і невдовзі почала набиратися сили. “А чому ви ні разу не показали мені такої квітки?” — ледь не плакала Сурена. “То лише казка, красива вигадка”, — втішав онуку старий професор. А коли із Землі було привезено пакетик з кількома горошинами, Сурена сама посадила їх біля будиночка. Невдовзі рослини високо й густо розкущилися, аж затінили вікно кімнати, біля якого стояло ліжко Сурени. І цвіт був дивовижним — з великими різноколірними пелюстками, ароматно-ніжним запахом, що веселив не тільки внучку, а й старого професора. Сурена майже одужала, коли на планету