Іван Іванович Білик - Похорон богів

паскудне? — проказав чоловік. — Зреклося богів дідніх і пішло шукати чужинських! І в нас, у Києві, вже чимало таких. — Він підійшов упритул і спробував заглянути Настасові в очі: — То ти з Вишагорода, речеш?

— З Вишагорода.

— А чий же єси?

— Буданка Смоляковича.

— Ну, є такий. Невже й він зрікся?

Настас проказав:

— Батько вигнав мене з дому. І громада вулична й куткова. Тепер став я ізгоєм...

Настаса душили сльози, але він не заплакав і підвівся з землі. Вирішив більше не принижуватись перед поганими.

— Ось тепер тебе б розчавити й покинути падло вовкам! — крикнув старший, але підійшов до Настаса й полоснув налигач ножем: — Іди к погибелі, хай інші за тебе гріх на душу беруть.

Настас довго розтирав набряклі від мотуза руки, потім пошкандибав під кущ ліщини і стояв там, аж поки плечі йому пересмикнуло. Тоді підступив до воза й став оддалік.

— Чого спинився? Ось твій паскудний ніж! — Лезо тьмяно зблиснуло проти місяця, ніж ляпнув у багно перед Настасом. Він обтер його полою й знову встромив у рукав, тільки вже колодочкою назовні, щоб недовго вовтузитися в слушну мить, і нараз відчув себе дужим і впевненим — як ніколи дотепер.

— Та-ату! — благальним голосом озвався здоровенний юнак. — Ну куди ж він пі-іде проти но-очі?

— Гей! Соб! — сердито потяг волів старший, що виявився батьком цих двох. Воли вивели віз на невидиму лісову дорогу, але в протилежний од Києва бік. Молодший Муромець перевальцем ступав поряд із батьком, зазирав йому в вічі й доти щось турчав, аж поки той махнув рукою. Син повернувся на галявину й смикнув Настаса за плече:

— Ходімо з на-ами.

— Куди?

— До Ли-ибеді.

— А нащо вам туди?

— Коптити м'ясо. Бо тут, у Дорогожичах, може наїхати тивун або княжий лісник: вельми близько до Києва. Трохи ще поспимо, а вдосвіта... Наш тато кличе й тебе-е... Як же тебе звати, я вже й не той...

— Як хочеш... — непевно відповів Настас. Він щойно бачив, скільки відрази викликав його хрест у цих поганів, і не хотів узайве дратувати їх, бо так чи так мусив згодитися на запрошення, не мавши де прихилити голову в холодну місячну ніч. — Зви хоч Буданком. А тебе ж як?

— Муромець! Я вже тобі казав.

— Та то ж по-вуличному. А ім'я?

Юнак неохоче відгукнувся;

— Та Вади-им...

— Яку ж ваду маєш? — посміхнувся Буданко-Настас, дивлячись на вищого двома головами бурмила.

— Та яку-у... Сам дивися! — ще неохочіше сказав Вадим, простигши йому під ніс обидві долоні.

Вишгородський ізгой од несподіванки аж завищав: на обох долонях у того було по шість пальців.

— То ж ти недаремно сьогодні бугая...

Вони подалися навздогінці. Віз так само тихо котився долиною струмка, коли звернули від Дорогожичів ліворуч. Вадима Муромця надихали події сьогоднішнього дня. Він ішов пружно й мало не підстрибував, а Настас мусив ухопитись рукою за задок, бо від голоду й цілоденних страхів геть охляв і підбився.

Десь о других півнях спинились коло іншого невеличкого струмка. Тут починалася широка й повновода річка Либідь, а по той бік її широкою долиною тяглась дорога на деревлянські городи — Іскоростень і Вручий, де вже п'яте літо княжив середульший Святославович — Ольг.

Старий Муромець недарма обрав для недозволених дій своїх цю місцину: позаду було глинясте урвище крутої гори, а обабіч Либеді стояли густі сухолисті дуби-нелині. Волів пустили пастись і неподалік від берега розвели «димок-вусогрій» — невеличке багаття.

Старий Муромець похмуро мовчав, готуючи вечерю. Що він набагато старший од своїх синів, Настас роздививсь аж коло багаття. Старий виявився не таким лихим, як здалось було Настасові.

— То куди ж лаштуєшся йти? — спитав він у нього після вечері, згрібши в жменю крихти перепічки й висипавши собі в рот.

— Не знаю, — відказав Буданко-Настас. — Хіба в греки...

— Дідню віру продав, а тепер продаси й племня? Греки лука-а-авий нарід...

Буданко-Настас нагадав Муромцеві:

— Я ізгой, де прихилю голову?

— Вашого кодла повно на Горі.

— Та й на Подолі чимало, — зайшов у розмову син Ратко. — За двором Хазарина Мусія божницю свою зводять: уже ставлять стяг.

— Мусій Хазарин перейняв юдейську віру, — заперечив старий. — Казав Щекович, начебто й хазарський хакан до тієї віри пристав. А грецька божниця є на Лисій горі над Подолом, зветься святого Іллі. Ще як Ольга повернулась од булгарів, привела по собі цілу зграю ченців грецьких чи булгарських у чорних корзнах і чорних клобуках. Про це ще дідо Дан розказував... То куди ж ти? — знову повернувся він до Настаса, який слухав, роззявивши рот. — Мабуть-таки, краще поганяй у греки, щоб не множити тому Щекові зміюків...

— Майну до Корсуня, — згідливе закивав Буданко-Настас.

По цьому розмова сама собою урвалася, місяць зайшов, і небо всіялось безліччю колючих зір. Над ранок мало ще дужче похолодати. Шестипалий Муромець вивернув під кручею кілька давніх пеньків, кинув у багаття, всі четверо поскулювались і навсидячки поснули.

Настасові снився князь Свенельд. Він був у зеленій кольчузі, що дуже нагадувала гадючу луску, й привітно посміхався до нього. «Йди до мене, йди!» — казав князь Настасові. Настас відповів: «А подолянин Муромець називає тебе Щековичем...» — «Іди до мене, йди! — так само солодко промовив той і поманив рукою: — Не бійсь! То про мене все брешуть. Я хрещених дуже люблю!» Тоді Настас глянув на його руки. Замість пальців, у того були пазурі з кривими ключками на кінцях. Настас почав кричати, але Свенельд заспокоїв його: «Ти цього не бійся. Ці гострі пазурі для нерозумних людей, що не знають істинного бога».

— Ти чого верещиш? Наче тебе да-авить хтось за горлянку, — почув Настас. Над ним сидів підпухлий од сну й холоду Вадим Муромець. — Уставай, он там варя-аги сунуть... — Останні слова він майже прошепотів, і це остаточно повернуло Настаса до тями.

Він спробував підвестись, але заклякле на холоді тіло не підкорилося, Настас упав у згасле кострище