Іван Іванович Білик - Похорон богів

переслідував. Настає розглянувся й чкурнув униз понад ручаєм, і коли хреста не стало видно, підійшов до берега й хлюпнув собі в рот пригорщ холодної води. А коли підвівся, над ним стояв кремезний чоловік. Настас хотів був знову перехреститися — то могла бути та сама мара, що допіру вискочила з церкви. Він стулив два пальці й підніс до чола, та чоловік блискавично перехопив його руку:

— Це він?

— Він, ма-абуть...

Настас утупився туди, звідки долинав другий голос, і вирізнив у темряві вже знайому постать здоровезного ловця. Потім уздрів і третього чоловіка: той стояв трохи далі і тримав за налигач круторогих сірих волів, схожих на вбитого тура.

— Куди біжиш? — запитав Настаса крем'язень.

— Нік-куди... — пробурмотів Настас.

— Бреши, бреши!

Настас не озивався й тим ще дужче дратував кремезного чоловіка. Той сказав:

— Тебе ж прохано було постерегти яловичину?

— Заходило на ніч... і я злякався, — майже правду мовив Настас.

Ця напівправда його зрадила. Крем'язень сказав:

— Ходи з нами. А щоб не втік, прив'яжемо тебе до борозного. Ратко! — гукнув він до того, що тримав волів. Той повів Настаса до воза і зв'язав йому руки вільним кіпцем налигача. Була вже ніч, але світив прояснілий місяць, і воли впевнено йшли ледь видимою колією. Настас плентався поряд і сам себе проклинав. «Нізащо втьопався», — думав він, намагаючись трохи розслабити налигач. Усі троє були схожі на братів, і він спробував послухати, про що вони гомонять.

Наймолодший, сьогоднішній здоровило-ловець, щось доводив найстаршому, але той грубо перебив його: «Не твоє дітеське діло!» Більше Настас нічого не почув, бо вони йшли за возом. Середульший брат важко ступав по той бік ярма. Настаса розібрала злість на цих київських дурнів: чого вони його схопили й куди ведуть? Міг би при бажанні обережно випустити ніж з рукава й перерізати налигач, але Настас подумав і вирішив цього не чинити — від такої братії однаково далеко б не втік. Лише ножа міг позбутись, а він був тепер головне.

Старший, мовби відчувши Настасові думки, двічі нагадував Раткові перевірити вузол на руках бранця. Голос у старшого був грубий і різкий, і Настасові майнуло, що то, можливо, й не їхній брат, але в жовтому місячному світлі всі троє облич здавались однаково синіми.

Старанно змащені колеса без залізних шин котилися нечутно, і Настас думав про цих трьох киян, що вони швидше за все опівнічні таті, — не забули змастити й коліс, від таких можна було сподіватись чого завгодно.

Чекати порятунку належало хіба що від отого ловця, але в нього ще молоко на губах не обсохло — наврядчи спроможний заперечувати старшим братам.

Настас уже був зважився трохи випустити ніж і якось перетяти налигач, доки не доїхали до забитого бугая, але тут наперед вийшов наймолодший і сам потяг волів за налигач — Настас од несподіванки мало не дав сторчака.

— Он та-амечки, — тихо сказав молодик.

Морда в тура була погризена, певно, похазяйнував сіроманець-вовк, але брати тільки зраділи.

Настаса почали бити холодні дрижаки. Він тремтів, аж поки розбишаки розпалили велике багаття, — біля самого ярма, так і ие відв'язавши свого бранця. Ті втрьох управно білували бугая, мовби скидали з нього сіре повстяне корзно, що слалося долі, згинисте й пухке. Найстарший, орудуючи довжелезним ножем, схожим на печенізьку шаблю, раз у раз позирав у його бік, і від того зиркання Настасові стало млосно.

«Оббілують бугая, а тоді візьмуться й за мене», — думав він, бо сподівання на малого здоровила швидко згасали: навряд чи той зважиться заперечувати братам. Настас так непомітно для себе совався й крутився, що аж ніж виліз із рукава, застрявши біля мотуза самою колодочкою. Настас хотів був одвернутися спиною до вогню, та лезо зрадливо зблиснуло. Старший підійшов і витяг колодочку з вузла.

— А в нього є й ножик! Ти знав про ніж? — запитав він наймолодшого.

— Він хтів був мені помогти-и... Хтів ударити тура межи рога, коли я сьогодні оту-ут... — Наймолодший зніяковів під осудливим поглядом старшого.

А старший засунув Настасового ножа за халяву й мовчки відійшов од вогню. Невдовзі тушу розділили на частини, склали в сіно між полудрабків і прикрили рядном. Воли неохоче підставляли шиї. Вогонь брався жаром. Ратко розкидав недогорілі головешки. Настаса розпирала непотрібна вода, але після того ножа він не зважувався проситись. його налигач знову прив'язали до борозного пола, а старший чомусь не сказав рушати. Настас намагався вгадати, чому кияни й досі стоять.

Певно, це саме дивувало й середульшого,

— То з богом? — спитав він.

— З яким там богом! — гримнув старший брат. — Треба спершу з цим ось упоратися.

Наймолодший сказав:

— Хай іде своєю доро-огою.

— А ти тоді куди? Ти хіба відаєш, хто він є? Як він тобі назвався?

— Будан... Буда-анко, — згадав юнак,

— Буданко? То ти вишгородський тивун! — аж мовби зраділо накинувся на Настаса старший.

— Я не тивун! — розпачливо зарепетував бранець. Він тепер остаточно зрозумів, чому його схопили й не відпускають: щоб не виказав їх, адже вбили тура у княжому лісі. — Я не тивун і не Буданко...

— А хто ж?

Настас підняв угору скручені руки в несвідомому потязі захиститися. Він збагнув, що ще дужче ускладнив своє становище, та вороття назад не було. Мусив тепер сказати всю правду й упав навколішки:

— Хоч вірте, хоч ні!.. Я не Буданко, я теперечки Настас, Анастасій...

— То ти варя-аг! — підскочив до нього юний переможець тура. — А я тоді лежу й думаю собі: по-яко-ому це він белько-оче?

— Я тоді тебе від смерті спас.

— Од якої смерті! — засміявся юнак.

— Од наглої. Ти вже був помер, а я врятував тебе своєю молитвою...

— Стривай! — перебив їх старший. — Ти сказав, що «теперечки» не Буданко. Ім'я дається людині раз. Чи ти, може, хрестатий?

— Угу... Був досі Буданком, а теперечки став Настас...

— Ану ж погляну... — Старший розірвав зав'язку Настасового комірця. Під сорочкою висів натільний хрест на сировій ремінячці. — Ти ба, яке