Ірена Ігорівна Карпа - Bitches get everything

спотворене і сяк-так зататуйо-ване тіло колишньої Міс України якогось там року. Якось доводилося знімати. «їй би в кіно про якудзу…» – гигикнув один ри-зиковий освітлювач. Я розбила об його голову його ж запасну лампаду. Думати зараз треба про інше. Ледь-ледь за два тижні у Львові – міжнародний (ну, типу міжнародний, але насправді просто найбільший в Україні) кінофестиваль. Не знаю, чи попхаюсь я туди. З ініціативи нової міністерки культури, бабеги з фальшиво білим волоссям і, вочевидь, такого ж сорту зубами, мій фільм було викинуто з офіційної програми. Пам'ятається, її заступник сказав щось таке:

– Нехай таке актуальне кіно демонструють у закритих ґей-клубах і наркоманських притонах! Це ж, це ж… А в нас тут свій погляд на мистецтво!

Пам'ятається, знайомі ґеї, що побували на предпоказі мого фільму, кволо відреагували – забагато в ньому справдешньої, неприкритої жіночності…

Саме тоді Міністерство культури направо й наліво роздавало звання «заслужених артистів». Ой, мама-леся, та впади таке на мене, це було б офіційним свідченням того, що за два тижні – клімакс, і тільки й того скоро залишиться, що засісти собі на пічку плести шкарпедони внучатам племінникам.

Як би там не було, хай хтось тішиться зі звань. А особисто в мене за два тижні презентація «забороненого» фільму на легітимному фестивалі. Що може бути веселішим? Байдуже, що фільм уже продають за кордон, що його вже через місяць мають показати у Німеччині, Франції, Голландії, Швеції і навіть у муві-хаусах затурканих податками на культурний імпорт США. Остання імпреза найбільш цікава баблом. Хоча також дико дивно, як це тутешні моралісти не допускають, а зациклені на політкоректності америкоси схавали. О, до речі, ще про одну країну, де покажуть моє кіно, забула – про Туреччину. Ну, все більш-менш зашибісь. Дякувати Будді і святому Хуану Дієґо.

Отже, буде фестиваль. Мінімум дві презентації. Два покази. Треба всіх ошелешити, як дітей у садіку. Продумати свою появу. Доведеться купити нове авто. Якийсь такий ретро-кітч. Щоб верх цілком відкривався. Старий Mustang-кабріолет би підійшов. Не знайду тут швидко нічого путнього (от корова – чо' було не за-таритися трешнячком у Берліні?!) – а втім, підійде і француз ся-кий-такий спортивний. (В результаті у мене з'явиться «пежо», що його мій дід називатиме ще лаконічніше – «жопа»). Хоча нова машина в порівнянні з машиною, що таранила Бранденбурзь-кі ворота – ващє не то пальто. Ну, та вже пораджуся ліпше з Капітаном Куком. Він старий і досвідчений, як чорт. Машини краде з дитинства. Починав із «волг», закінчує «брабусами». Все «за умеренную плату» можна придбати на вулиці чи то Вірменській, чи то Азербайджанській у Києві.

Відтак – музика. Ну, тут я вагаюся, що ж його особливо промовисте вибрати. Можна врубати щось вері факін світ – наприклад, кряхтіння Брітні Спірз – і щоб за машиною розсипався шлейф з відірваних голів ляльок Барбі. А можна щось вічне і добре – Merylin Manson, (HED)PE, MOLOTOV etc. І ніяких там «All pay I Dream About Sexxxxx…» Корнівських. Штоп нікто і не падумал. Тільки б дощ не посцяв зверху на всенький цей пафос. Бо уявіть собі спаплюжену небесною водою поп-співачку. Ну, а я виглядатиму втричі страшніше. Зате автентично. Як каже одна тьотька: «Жисть коротка, я уродка».

– У-у-у-у! – це я сама собі так вию. Мов службово-мисливська собака. Такі люблять запихати нюрки [7] в нірки. Я ніби трапила на правильний запах. Пальці чешуться і напружуються, ніздрі тремтять. Це майже як запах першого в сезоні сексу. Це запах старого доброго виїбону. Жирного понту. Артистичного кітчу. Мистецького попирания смаків. Расової нетерпимості, убивства жінок і дітей, а також тестування парфюмерної продукції на тваринах. Ну, ви мене розумієте щодо позиціонування загальнолюдських цінностей.

Саме в цей час від Дафліша приходить мені повідомлення, що зараз він «креативить на Рибальському острові». І що, якби я там була, то його убила б. Видно, фотографує – воно в мене робить перші спроби оволодіння камерою – як йому виситься на високовольтних дротах. Ну, Боже помагай.

Так от. Рожеву фарбу для волосся – щось таке ближче до помаранчевого, ніж до фіолетового, я вже купила. Залишилося подзвонити своїй хорошій перукарці (найчемніша дівчинка у світі – стриже і не триндить) і пояснити, що я хочу виглядати так, від погляду на що померла б її мама. Тільки жодних там лисин, їжаків чи ірокезів – все утримати в рамках «супер-сексі-ґламур-фрік».

Треба подумати про якийсь дурнуватий шарф. Довгий-предовгий. З лаоського шовку чи з волейбольної сітки. Щоб, якщо все провалиться, ефектно на ньому повіситися. Екшн понад усе.

Сукенка відкрита. Середньої довжини. Мама каже, у мене негарні коліна. Я кажу: та найкращі. Мама каже: ну і молодець.

Ліфчик «вандер-бра» – ліпший друг безцицькових тьотьок. І помічник цицьковатих.

Панчохи. Ніяких колгот. Колготи – це бридко. А під час воєнних окупацій мужні фешн-патріотки малювали собі ззаду на голих ногах шовчик хімічним олівцем. Отак-то.

Високі підбори. Класика – найкраще. Але дуже-дуже високі. Десь би ще навчитися на них безпечно викаблучуватися… Он воно звідки це слово пішло. Хоча, якщо точитися, ледь не падаючи – теж проканає за тенденцію. Зверху на те все – фейк-хутро чи щось. Естетика ґлем-трешу: купуєш британський Vogue і йдеш на місцевий секонд-хенд. Всі кіношні і шоу-бізові стилістки так і роблять, тільки не мають душевної сили признатися.

Парфуми ті ж, що зазвичай. G**ci ***h. Попса-попсою. Але девочкам подобається.

От і все. Про спідню білизну хіба вже в наступній серії.

Тепер іще треба подумати про супутників. Самій на такі імпрези пертися нецікаво – треба ж ділити з близькими успіхи і провали. Найвидатніші члени знімальної групи все одно ще в потязі нап'ються, продовжать у готелі і не вилізатимуть звідти ні за які пляцки. Можна, звісно, взяти на шворку сусідського стафорда, але пес його знає, того пса – а як йому щось десь запахне і він мене шкереберть жижками потягне кудись по незапланованій траєкторії? Надто, коли я буду на цих триклятих каблуках. А ходити нормально, тим паче лупасити собаку попід ребра, я вмію тільки в кедах…

Ні, ліпше набрати з собою дівчаток. Звабливих, яко смертний гріх. Одну сіру, другу білу, третю в капелюсі. Трьох штук мусить вистарчити. Тільки де ж їх мені таку тьму знайти, якщо подруги у мене всього, фактично, півтори, бо одну з них я сама при першому знайомстві прийняла за хлопця? З таких дєвушок ґлем-курвів за тиждень не виліпиш. Якою б