Астрід Ліндгрен - Міо, мій Міо

з Юм-Юмом сіли біля столика на причілку хатини, а його мати винесла нам цілу миску млинців, варення з полуниць і молока. Ми з Юм-Юмом так наїлися, що мало не полопали. Далі ми вже тільки дивились один на одного і сміялися. Як я радів, що там був Юм-Юм! Одна біла пташка підлетіла, вхопила з моєї тарілки шматочок млинця, і ми з Юм-Юмом засміялись ще дужче.
Я побачив, що до нас іде мій тато-король із садівником, татом Юм-Юма. І злякався, що йому не сподобається мій гучний сміх. Бо ще не знав, який добрий мій тато-король, як він любить мене і як хоче, щоб я сміявся.
Помітивши мене, він зупинився і сказав:
— Міо, мій Міо, ти тут сидиш і смієшся?
— Так, вибачте, — відповів я, бо подумав, що, може, король, як тітка Едля й дядько Сікстен, не любить гучного сміху.
— Смійся на здоров'я, — сказав мій тато-король. Тоді обернувся до садівника й додав щось дивне: — Я люблю пташиний спів, люблю музику своїх срібних тополь, але найдужче люблю слухати, як сміється в садку мій син.
І тоді вперше я збагнув, що мені можна не боятися свого тата-короля: хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер, коли стояв, поклавши руку на садівникове плече, і навколо нього літали білі пташки. А збагнувши це, так зрадів, як не радів ще ніколи. Так зрадів, що не зміг знов не засміятися. Я задер голову й так засміявся, що аж пташки трохи полякались. Юм-Юм подумав, що я й далі сміюся з тієї пташки, яка вихопила в мене шматочок млинця, і теж засміявся. Наш сміх заразив мого тата-короля, Юм-Юмових тата й маму. Не знаю, чого вони сміялись, а сам я радів, що в мене такий добрий тато.
Після вечері ми з Юм-Юмом почали гратися в садку: качались і перекидались на траві, гуляли в піжмурки. За кущами троянд було стільки гарних сховків, що в парку Тегнера нам із Бенком вистачило б і десятини їх. Тобто, вистачило б Бенкові, бо я там ніколи вже не гратимуся.
Почало смеркати. На трояндовий садок ніби опав легенький блакитний серпанок. Білі пташки замовкли й поховалися у своїх гніздах. Срібнолисті тополі теж перестали дзвеніти. В садку запанувала цілковита тиша. Лише на вершечку найвищої срібнолистої тополі сидів самотою великий чорний птах і співав. Співав краще за всіх білих пташок разом, і мені здалося, що він співав саме для мене. А проте мені кортіло затулити вуха, бо той спів будив у моєму серці тугу.
— Уже вечір, і скоро буде ніч, — мовив Юм-Юм. — Мені треба йти додому.
— Стривай, не йди, — попросив я, бо не хотів слухати сам той дивний спів. Я показав пальцем на вершок тополі і спитав: — Юм-Юме, а що то за птах?
— Не знаю, — відповів він. — Я зву його Жалібником. Тому, що він чорний. Та, може, він зветься якось інакше. — Щось він мені не вельми подобається, — мовив я.
— А мені подобається. В нього дуже ласкаві очі. На добраніч, Міо, — сказав Юм-Юм і побіг додому.
Надійшов мій тато-король. Він узяв мене за руку, і ми теж пішли садком додому.
Жалібник і далі виспівував, але тепер, коли я тримався за татову руку, його спів уже не будив у моєму серці туги, я навіть хотів, щоб він не переставав співати.
Ми ще не дійшли до хвіртки, як я побачив, що Жалібник розгорнув широкі крила й шугнув просто в небо. І побачив, що на небі спалахнули три маленькі зірочки.
Міраміс
Цікаво, що б сказав Бенко, якби побачив мого білого коня з золотою гривою. Мого Міраміса з золотими копитами й золотою гривою.
Ми з Бенком дуже любимо коней. Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга, про якого забув розповісти. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джигун. Двічі на тиждень він привозив до крамничок на Упландській вулиці пиво, найчастіше вранці, коли я йшов до школи, і я завжди обирав шлях повз ті крамнички, щоб трохи поговорити з Калле-Джигу-ном. Він був старий і ласкавий. Я приберігав для нього грудочки цукру й окрайці хліба. Бенко робив те саме, бо й він любив Калле-Джигуна. Він казав, що Калле-Джигун — його кінь, а я казав, що він мій, інколи ми навіть сварилися через це. Та коли Бенко не чув, я шепотів на вухо Калле-Джигунові: "Ти все-таки мій кінь!" І мені здавалося, що він розумів мої слова й цілком погоджувався зі мною. Адже Бенко мав тата, маму і все що завгодно, то нащо йому треба було ще й коня? Не те що мені, я ж бо нікого не мав. Тож, по-моєму, справедливо було б, якби Калле-Джигун належав мені, а не Бенкові. Хоч, щиро казати, він був зовсім не наш кінь, а броварський. Ми тільки вдавали, що він наш. А я вдавав так палко, що майже вірив цьому. Часом я так довго розмовляв із Калле-Джиґуном, що спізнювався до школи, і, коли вчителька питала, чому я спізнився, не знав, що їй відповісти. Бо ж не скажеш учительці, що ти просто стояв і розмовляв зі старим броварським конем. Бували ранки, коли візник барився, і мені доводилось іти до школи, не побачившись із Калле-Джигуном. Я сердився на того броварського дядька, що він такий повільний. Сидячи за партою, я м'яв у кишені грудочки цукру й окраєць хліба, тужив за Калле-Джигуном і думав, що тепер кілька днів його не побачу. Тоді вчителька питала:
— Чого ти зітхаєш, Буссе? Що сталося?
Я мовчав, бо що міг відповісти їй? Хіба вчителька зрозуміла б, як я люблю Калле-Джигуна?
Тепер, певне, він тільки Бенків, та й добре. Мене немає, то хай Бенкові буде втіха хоч від Калле-Джигуна.
А в мене є Міраміс із золотою гривою. І отримав я його ось як.
Одного вечора, коли ми з моїм татом-королем будували модель літака й балакали — так, як Бенко зі своїм татом, — я розповів про Калле-Джигуна.
— Міо, мій Міо, — сказав тоді мій тато-король, — то ти любиш коней?
— Авжеж, — відповів я байдужим тоном, щоб не показати, як я їх люблю. А то ще мій тато-король подумає, що мені чогось бракує в нього.
Другого ранку, тільки-но я зайшов у трояндовий садок, назустріч мені кинувся білий кінь. Я зроду не бачив, щоб кінь так гарно біг. Його