Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

інших причин не був готовий до сприйняття жахливої дійсності. Однак тепер можна із задоволенням констатувати: ці непохитні свідчення історичної правди, що їх так довго ігнорували чи обмовляли, нарешті повністю підтверджені й визнані.

Ще одним важливим джерелом є художня література, точніше, відтворена в ній реальність (як зауважив один із провідних дослідників радянської економіки професор Алек Ноув, в СРСР «найкращі матеріали про село з'являються в літературних журналах»). Деякі твори, опубліковані в самому Радянському Союзі, мають автобіографічний характер і відбивають справжні події. Так, у «Поднятой целине» Михайла Шолохова (вийшла друком у 30-ті роки) попри певну обмеженість комуністичного світогляду її автора досить правдиво й точно зображаються картини з життя тогочасного радянського села.

Досить відверто писали про це автори пізніших часів — періоду правління Хрущова, а також передодня 1982 р., коли було видано цілий ряд творів «сільського напряму». Наприклад, у 1964 р. з'явилася повість М. Алексєєва про голодомор і його причини: «Згідно з тим чи іншим наказом все зерно, в тому числі фуражне, вилучалося. Коні почали масово здихати, і в 1933 р. стався жахливий голод. Цілі родини вимирали, хати руйнувалися, сільські вулиці обезлюднювали…» (Алексеев М. Хлеб — имя существительное // Звезда. 1964. № 1. С. 37). У 1972 р. той же письменник зазначав: «Одна річ вражає: в жодній книжці з сучасної історії ви не знайдете щонайменшої згадки про 1933 р., як про рік жахливої трагедії» (Алексеев М. Сеятель и хранитель // Наш современиик. 1972. № 9. С. 96).

Відвертіший і викривальніший характер мали, звісно, ненадруковані, «самвидавні», твори. Передусім відзначимо повість лауреата Сталінської премії Василя Гроссмана «Все течет», розділ із якої про колективізацію й голод є одним із найзворушливіших описів подій того часу. Єврей за національністю, Гроссман був у числі радянських редакторів спільного видання «Чорної книги» про знищення євреїв нацистами (вона ніколи не видавалася в СРСР) й автором моторошної документальної праці «Ад Треблинки».

Стосовно всіх перелічених джерел слід наголосити на двох моментах. Насамперед, просто вражає неймовірна кількість документальних даних. Майже кожний згаданий у них випадок, що трапився в якомусь селі, міг відбутися в десятках і сотнях інших місць. Та ще важливішим є те, що всі матеріали взаємно підтверджуються.

Розповіді емігрантів, котрі вижили під час голодомору, аж ніяк не можна запідозрити у фальсифікаціях (викликаних, скажімо, антисталіністськими настроями), оскільки вони легко перевіряються за іншими джерелами. Іноді навіть важко розрізнити де спогади радянських людей, а де — емігрантів. Таким чином, наявність подібних матеріалів дає підстави твердити, що сьогодні перебіг подій того часу вже не викликає сумнівів.

Голодомор 1932–1933 рр. був не єдиним лихом, що спіткало країну. Досить лише згадати про величезні людські втрати 1918–1922 рр. Автор цієї книги вже описував «великий терор» 1936–1938 рр., а післявоєнні репресії за своєю жорстокістю мало в чому поступалися перед ним. Однак антиселянський терор 1930–1933 рр. був значно масштабнішим за всі інші, і його розмах та наслідки ще досі адекватно не оцінені. Жахливість тих подій відбита, наприклад, в неопублікованих спогадах Б. Пастернака: «На початку 1930-х серед письменників було популярним їздити на село і збирати матеріали про його нове життя. Я хотів бути разом з усіма і подібно до інших здійснив подорож із метою написати книжку. Те, що я побачив, не можна висловити. Це були такі нелюдські, неймовірні злидні, такий жах, що вони починали здаватися майже несправжніми, це не вміщалося в межі свідомості. Я почував себе хворим. Цілий рік я не міг писати» (Цит. за Роєм Медведєвим). Згадуваний уже М. Алексєєв (він пережив голод ще хлопчиком) у нарисі «Сеятель и хранитель» зауважував:

«Я хотів би написати цілу книжку про 1933 рік, але не можу знайти в собі достатньо мужності: все це доведеться пережити знову». Автор цих рядків добре розуміє таке почуття: описувані тут події, звісно, не стосуються його безпосередньо, але тема даної книги настільки гнітюча, що іноді ставало просто важко продовжувати її…

Історик повинен знайти й зафіксувати те, що відбувалося в реальному житті, об'єктивно викласти безсумнівні факти в їхньому історичному контексті. Автор уважає це своє завдання виконаним, однак при цьому зберігає за собою право на особистий погляд щодо висвітлюваних ним фактів. Отже, він не обіцяє зберігати моральннй нейтралітет, хоча й розуміє, що неодмінно знайдуться опоненти, котрі не поділятимуть його висновки та оцінки.

ЧАСТИНА I

Головні учасники події: партія, селяни, нація

1. Селянство та партія

На початку 1927 p. радянські селяни всіх національностей — російської, української чи якоїсь іншої — мали всі підстави сподіватися на цілком задовільне майбутнє. Земля належала їм, і вони на законних правах досить вільно розпоряджалися своїм урожаєм. Позаду залишився жахливий період конфіскацій зерна, потоплюваних у крові селянських повстань, спустошливого голоду, і скидалося на те, що більшовицька влада знайшла-таки шлях до раціонального розв'язання сільських проблем. Щоправда, найближча перспектива не обіцяла повної ясності. Скажімо, державна політика цін і податковий курс відзначалися мінливістю й непослідовністю. Неможливо було також остаточно позбутися підозр щодо довготермінових намірів уряду, бо ж і він, і ті, хто на нього працювали, залишалися чужі селянинові, — річ цілком природна, адже будь-яка влада завжди пильнує свої інтереси на противагу інтересам мас. Але поки що спостерігався відносний добробут. В умовах непу, який надав селянинові економічну свободу, зруйноване село міцно ставало на ноги.

Загалом це був момент, яким можна було тільки захоплюватися. Вперше в історії майже вся земля та все, що на ній вирощувалося, належали тим, хто її обробляв. А селяни-українці з точки зору реалізації своїх національних потреб перебували в найліпшому становищі за весь період від часу — півтора століття тому — зникнення решток давньої Української держави: тепер, принаймні, їхня мова та культура розвивалися вільно. Цей національний момент ми розглянемо далі, а зараз обмежимося аспектами, спільними для селянства в минулому та сучасному.

Історія селянства відзначається складністю й варіюванням деталей у різних місцевостях, — зокрема, існуванням різних типів землеволодіння та звичаєвого права, часто настільки заплутаними й ускладненими, що в них практично неможливо було розібратися. Але нам досить розкрити — в загальних рисах — лише головні моменти в життєдіяльності українських хліборобів.

Система обробітку землі в Україні належала до того типу, який уживався в середньовічній Західній Європі Переважала трипільна система, за якою одне поле з трьох залишали під паром; кожне селянське господарство володіло ділянками на кожному з полів і дотримувалося циклу, прийнятого всім селом. Такою була норма, на практиці ж поля можна було залишати під паром