Стівен Кінг - Під куполом

бачив спалах. Допомога. Дякувати Богові за допомогу. Розставивши ноги над осьовою лінією, Барбі став подалі від усе ще стікаючого з неба, на кшталт води по шибці, вогню і, задерши руки над головою, почав ними махати хрест-навхрест.

Водій дав знати одиночним гудком, що помітив сигнал, і натиснув на гальма, залишивши по собі сорок футів гумового сліду. Він вискочив з кабіни ледь не раніше, ніж встигла зупинитися його «Тойота», здоровий, жилавий дядько з довгим сивим волоссям, що спадало з-під бейсбольного картуза з написом «Морські Пси»[11]. Рушив бігом узбіччям із наміром обійти спадаючий вогонь.

— Що трапилось? — гукнув він. — Що тут за бісова приго…

Раптом він об щось вдарився. Жорстко. Нічого такого там не було, але Барбі побачив, як дядькові завернувся набік зламаний ніс. Його рикошетом відкинуло від порожнечі, а з рота, носа й лоба вже текла кров. Він упав на спину, та тут же спромігся прийняти сидячу позицію. Він сидів і дивився на Барбі зачудованими, ошелешеними очима, тим часом як кров з розбитого носа і рота стікала йому на робочу сорочку, а Барбі дивився на нього.

ДЖУНІОР І ЕЙНДЖІ

1

Двійко хлопців, що ловили рибу біля мосту Миру, навіть не підняли голів, коли над ними пролітав літак, а от Джуніор Ренні на нього глянув. Він був за квартал звідти, на Престіл-стрит, і впізнав звук. То був «Сенека-V» Чака Томпсона. Джуніор подивився вгору, побачив літак, але, отримавши з-проміж дерев болісний залп яскравих сонячних променів просто собі в очі, знов різко опустив голову. Знову біль у голові. Останнім часом головний біль почав відвідувати його частіше. Іноді цей біль гамували ліки. Подеколи, особливо в останні три-чотири місяці, ліки не діяли.

Доктор Гаскелл каже — мігрень. Джуніору вистачало знати, що під час цих нападів йому стає так погано, що хоч вмирай, а яскраве світло іще погіршувало це відчуття, особливо, коли біль тільки починав прокльовуватися. Інколи він згадував, як вони з Френком Делессепсом, тоді ще зовсім малі хлопчаки, палили мурашок. Збільшувальним склом фокусували на мурахах сонячне світло, коли ті виповзали зі свого мурашника чи залазили до нього. У результаті отримували фрикасе «мурашва». А тепер, коли йому починав прокльовуватися черговий біль, мурашником ставала його власна голова, а очі перетворювались на пару збільшувальних лінз.

Він мав двадцять один рік. Отже, так і доведеться все це терпіти, аж поки йому не виповниться сорок п'ять, коли, як сказав доктор Гаскелл, мігрені можуть залишити його у спокої?

Мабуть. Але цього ранку навіть біль його не зупинив. Побачені на під'їзній алеї «Тойота ФорРанер» Генрі Маккейна або «Пріус»[12]Ладонни Маккейн могли б його зупинити; в такому разі він розвернувся б і пішов собі додому, прийняв додаткову порцію імітрексу[13] і ліг би собі в спальні з затуленими фіранками й мокрою ганчіркою на лобі. Може, з послабленням болю і його муки почали б зменшуватись, а може, й ні. Тим чорним павукам варто лиш причепитися…

Він знову поглянув угору, цього разу примруживши очі проти ненависного світла, але «Сенеки» вже не було видно, і навіть дзижчання двигуна (також дратівливе — будь-які звуки дратували його в цьому вкурвленому стані) ущухало. Чак Томпсон з якимсь намареним собі пілотом або пілоткою. І хоча Джуніор не мав нічого проти Чака — взагалі не знав його зблизька, — йому забажалося з якоюсь раптовою, дитячою люттю, щоб той його учень-літун пересрав собі все задоволення і розбився разом з літаком.

В ідеалі, аби ще й прямо посеред автосалону його батька.

Черговий черв болю закрутився в голові, але не завадив йому піднятися по східцях ґанку Маккейнів. Справа мусить бути зроблена. І так вже прострочив свій борг цій сучці. Він мусить втовкти урок Ейнджі.

«Тільки занадто не захоплюйся. Не дозволяй собі втрачати самоконтроль».

Немов за викликом озвався голос його матері. Її дратуюче самовдоволений голос.

«Джуніор завше був дразливим хлопчиком, але тепер він став стриманішим. Правда ж, Джуніоре?»

Ну. Ага. Був колись. Допомогла гра в футбол. Але зараз нема футболу. Зараз і занять в коледжі нема. А є натомість біль. І від нього він стає якимсь мазефакером.

«Не дозволяй собі втрачати самоконтроль».

Еге ж. Але він мусить із нею все одно побалакати, хай там хоч біль, хоч не біль.

І, як сказано в старій примовці, побалакати він з нею мусить вручну. Хтозна?

Якщо він зробить погано Ейнджі, тоді йму самому, можливо, покращає.

Джуніор натиснув кнопку дзвінка.

2

Ейнджі Маккейн щойно вийшла з душу. Вона накинула халат, зав'язала пояс, а вже тоді обмотала собі рушником мокру голову.

«Іду!» — гукнула, спускаючись неспішно сходами на перший поверх. На обличчі її блукала посмішка. Це Френкі, вона була цілком певна, це прийшов Френкі. Нарешті все обернеться потрібним боком. Той клятий кухар (симпатичний, але все'дно падлюка) вже або залишив місто, або збирається, а батьки її у від'їзді. Склади одне до іншого — й отримаєш знак від Бога, що все обертається потрібним боком. Вони з Френкі зможуть залишити все лайно позаду і знову возз'єднатися.

Вона точно знала, як їй слід все подати: відчинити двері, а тоді розчахнути на собі халат. Просто отак, при ясному світлі суботнього дня, коли будь-який перехожий може її побачити. Спершу вона, звісно, впевниться, що там Френкі — в неї нема охоти оголитися перед місіс Вікер, якщо та подзвонила в двері, щоби вручити бандероль чи рекомендованого листа, — але до ранкової пошти ще залишається десь із півгодини.

Та ні, там Френкі. Вона була певна.

Вона відчинила двері, ледь торкнуті посмішкою губи розтягнулися в закличний вищир — либонь, не на добре, зважаючи на те, що в роті її товпилися зуби розміром з великі чиклетки[14]. Одною рукою вона трималася за вузол пояса на своєму халаті. Але так його й не потягнула. Бо в дверях виявився не Френкі. Там стояв Джуніор, до того ж на вигляд страшенно розсерджений…

Вона й раніше бачила його в такому затьмареному стані — фактично, багато разів бачила, — але ще ніколи таким злим, відтоді як у восьмому класі Джуніор зламав руку хлопцю на прізвище Дюпрі. Той малий підар з кругленькою дупкою наважився припертися на громадський баскетбольний корт і проситися до гри. Вона гадала, точно такий же грозовий вираз він мав на обличчі того вечора на парковці біля «Діппера», хоча самої її там, звісно, тоді не було, вона лише про це чула. Усі в Міллі