Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

неї. Розбита тим, що сталось цієї ночі, Малуша поклала голову на плече Тура, він обережно обняв її за плечі.

- Мабуть, не треба було нам ходити до нього, - промовив Тур.

- О ні, ні! - відповіла вона. - Відтоді як я побачила його між воїв, мої думки були тільки з ним, знала, що він мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше - я почула все про Святослава, він думав про мене, хотів шукати.

Дуже бліда, зеленкувата навіть у примарному місячному сяйві, Малуша дивилась на небо, луг, Дніпро і говорила, ніби сама себе вмовляла:

- А батькові я сказала правду. Немає Святослава, немає й мене. Усе є - і оце небо, і земля, і Дніпро, тільки немає ні князя, ні мене. Ні, Туре, дуже добре, що ми пішли до батька, як багато я нині взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тоді треба було сказати все - і про князя Святослава, і про Володимира, і про все, що я вже давно пережила, ганьбу і сором, муку й біль, все, все... А я не хочу, щоб йому було боляче так, як мені... Нехай думає, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немає Малуші...

Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Дніпро.

- То й мене немає, - засміявся Тур. - Я не хотів тобі цього говорити, але нині в мене забрали меч, щит і спис... Князеві Ярополку гридень Тур непотрібний, у нього є інші, молоді, добрі гридні... Немає тебе, немає й мене, Малушо!

- Забрали меч, щит і спис? - запитала, глянувши на Тура, Малуша. - Хто ж ти є?

- Був гридень, а тепер ніхто.

- Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду - хто ти: дворянин, смерд, холоп?.. Тур засміявся:

- Я тобі сказав правду, Малушо! Дворянин знає двір, у якому мусить робити, смерд - господаря, якому повинен служити, добрий хазяїн ніколи не вижене холопа, бо то його руки й сила... А я нічого не маю, нікому не потрібен, я... - Він на хвилинку замовк і кінчив: - Я людина з поля...

- Як же так сталось, чому?

- Я ж сказав тобі, Малушо, князь Ярополок убив брата свого Олега в землі Деревлянській, а тепер кличе полки з Чернігова, Переяслава, Родні, збирає нову дружину, і вже ми - гридні Святослава - йому негодні.

- Тоді тобі дадуть пожалування?

- Пожалування? - навіть засміявся Тур. - Де вже мені те пожалування? Багатому треба стільки, що убогому нічого не лишається. І Святославових воїв Ярополк не пожалує - інші вої йому потрібні.

- А чому?

- Князь Ярополк добре знає, що ми не піднімемо меч супроти своїх братів.

- Проти кого ж він думає йти?

- Звісно, супроти Володимира, новгородського князя.

- Супроти сина мого Володимира? - у Малуші було перелякане обличчя. - Ні, він не зможе його подолати, він не вб'є його.

- І я так думаю, Малушо! Він хоче вбити, але не подолає Володимира... Ні, Малушо, - закінчив він, - і ти, і я - ми ще мусимо жити!

4

Ще здалеку, від Стрийової могили, звідки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколів, Микула побачив рідний Любеч. П'ять літ - це було багато і воднораз так мало, непомітно проминули ці літа в походах на чужині, певне, й у Любечі за цей швидкоплинний час не сталося якихось змін.

Але зміни ці були, й чим ближче доходив Микула до рідного селища, тим більше їх бачив. Звичайно, зміни ці помітно були не на городищі, що було колись середовищем їхнього роду, - там однаково височіли насипані тисячами рук вали, за ними тікали в степ, зникали вдалині вкриті деревами могили старійшин роду й цілого племені.

Зміни сталися і в самому Любечі. Це вже був не виселок з роду, звідки виходив Микула на рать, а велике селище, цілий город.

Найбільше вразив Микулу терем, що стояв вище від Любеча, на пагорбі. Там, це він добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, ніж у всіх, але звичайний дім.

За ці літа Бразд побудував на дворищі терем з багатьма клітями і верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими віконцями, що поблискували згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще* (*Поприще - міра довжини, 2/3 версти.), височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки...

"Аки князь!" - подумав Микула про брата.

І терем не одного тільки брата стояв тепер на горі край Любеча - праворуч, також за стіною, але без гострих кілків, темнів добрячий терем ще когось із любечан, ліворуч - терем без огорожі, біля самого лісу - знайома Микулі з давніх часів корчениця* (*Корчениця - кузня.) брата Сварга.

Поділ же Любеча вражав: тут були хижі більші й менші, димки куріли із землянок, всюди чулись людські голоси, біля берега по хвилі колихались десятки лодій із спущеними вітрилами.

"Не той Любеч, що був! - подумав Микула. - Більше ніби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..."

Він хотів тільки одного - швидше опинитись на рідному дворищі, але ноги його не слухались, Микула піднімався кручами від Дніпра повільно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарешті на вал старого городища.

Тут йому пощастило - одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.

- Вісто! - закричав Микула. - Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!

Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д'горі, пішла, побігла, кинулась вперед - на схил, на вал городища.

- Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!

Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.

Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях.

Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.

- Цілий! Цілий! От і прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур'янами серед двору, на іржавий леміш рала,